ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Графова борода
Графова борода

Як свище віслюк, а погонич реве,–
То знай: той і той в Покапальї живе.
Отаке вигадали на жителів села Покапальї! І хай би вже справді люди там були якимись недотепами, так ні ж! Хіба це не в Покапальї, яка притулилася на крутосхилі, додумалися підв’язувати курам під хвости торбинки, щоб знесені яйця не котилися вниз у кущі? А глузували з покапальянців тільки за те, що були вони тихої вдачі й ні з ким не любили сваритися.
– Смійтесь, смійтесь,– казали вони на такі жарти.– Ось приїде наш Мазіно, тоді побачимо, хто ревтиме дужче, ми чи ви.
Мазіно був найзавзятіший із покапальянців. Усі хлопця дуже любили, хоч і не цвіла у нього на обличчі пишна врода. Ні, за його вроду не дали б і дрібної монетки – сольдо. А от, що розумний був він, то таки так. Народився він кволеньким, і мати вирішила скупати дитину в настої гірських цілющих трав. А щоб нагріти купіль, батько вкинув у неї розпечену, як жар, кінську підкову. Так Мазіно увібрав у себе свіжість запашного зілля і міцність заліза. Після купелі мати поклала в колиску лушпину зеленого каштана, гіркота якого дала хлопцеві гострий розум.
Покапальянці саме чекали Мазіно додому. Його в селі не бачили відтоді, як він пішов до війська і служив тепер десь чи не в Африці. З того часу й стали коїтися в Покапальї дивні речі. Щодня, коли череда йшла в село з пасовиська, відьма Мічілліна крала теля, вола чи корову. Сховається в кущах край дороги, і тільки, було, дмухне, так цілий віл хтозна-де й дінеться. Як зайде, бувало, сонце, так і шелестить щось у чагарях, і вже селяни вмирають зі страху. Про це навіть пісня склалася:
Люта відьма Мічілліна
Нищить бідну худібчину.
Кого ж оком обведе –
Той, як мертвий, упаде.
Щовечора квапилися селяни розпалити великі багаття, щоб відьма не зважилась вийти з кущів. Та Мічілліна нишком підкрадалася, дмухала на пастуха, що залишався стерегти худобу, і вкидала його в сон. А вранці він не знаходив ні волів, ані корів, і люди чули, як він гірко плаче і в розпачі б’є себе кулаками по голові. Тоді інші пастухи збігались і шукали по кущах слідів худоби, але знаходили тільки шмути довгого волосся на гілках, а на землі шпильки та сліди великих черевиків відьми Мічілліни.
Люди перестали виганяти худобу на пасовище, і зачинені корови стали такі худі, що їх чистили вже не шкреблом, а граблями, зубці яких вільно проходили поміж ребрами. Ніхто більше не зважувався навіть поткнутись до лісу, й там повиростали величезні, мов парасолі, гриби, тому що їх давно вже не збирали.
Відьма Мічілліна в інших селах худоби не крала, вона добре знала, що ніде не знайде таких тихих, терплячих людей, як покапальянці. Вони тільки й робили, що розпалювали вечорами на майдані величезне вогнище, жінки та діти замикалися в хатах, а чоловіки стояли коло багаття й бідкалися, чухаючи потилиці. Бідкались день, бідкались другий, а тоді надумалися йти просити допомоги в графа. Граф жив на горі у великому замку за високим муром, що був посипаний зверху битим склом.
Тож зібралися в неділю вранці всі селяни під брамою замку, і зважилися- таки постукати. їм відчинили, люди зайшли на подвір’я і поставали перед круглим графовим будинком із зачиненими вікнами та залізними гратами поміж колон. Трохи осторонь сиділи на подвір’ї графові солдати, мастили для блиску вуса олією й люто позирали на селян. А ще далі в оксамитовому кріслі сидів граф з довжелезною бородою, яку чесали чотири солдати чотирма гребнями.
Найстарший селянин, набравшись сміливості, мовив:
– Синьйоре графе! Ми наважилися потурбувати вашу милість, щоб розповісти про своє лихо. Нашу худобу, яка пасеться у лісі в долині, краде відьма Мічілліна...– Сяк-так, зітхаючи й жалкуючи, з допомогою всіх селян, що підбадьорювали його, як уміли, старий розповів про велику тривогу Покапальї.
Але граф промовчав, так ніби й не чув нічого.
– Ось ми й надумали прийти сюди, ваша милосте,– вів далі селянин,– просити поради, що нам діяти.
А граф ніби води в рот набрав.
– Ми прийшли,– провадив селянин.– просити допомоги у вашої милості, бо коли ваша милість із ласки своєї дасть нам своїх солдатів задля охорони, ми знову зможемо виганяти худобу на пасовисько.
Граф похитав головою:
– Коли я пошлю солдатів.– сказав він,– то муситиму послати з ними й капітана...
Селяни слухали з іскрою надії.
– А коли в мене не буде капітана,– провадив граф,– то з ким я ввечері гратиму в лото?
Селяни попадали навколішки:
– Згляньтесь над нами, синьйоре графе, допоможіть нам!
А солдати осторонь позіхають собі та мастять олією вуса.
Граф знову похитав головою і сказав:
Я граф, мені перечити дарма:
Ніколи відьми я не бачив –
Тож її зовсім нема!
По цих словах солдати, все ще позіхаючи, взяли рушниці і, наставивши гострі багнети на селян, стали тіснити їх з подвір’я.
Спантеличені селяни вернулися на майдан, не знаючи, що робити далі. Тоді найстаріший з них, той, що розмовляв із графом, вигукнув:
– Треба нам викликати Мазіно!
Написали вони листа й надіслали до Мазіно в Африку. І якось увечері, коли всі чоловіки знов зібралися біля великого багаття на майдані, з’явився Мазіно. Всі кинулися його обіймати, пригощати і, звісно, питати: «Ну, де ти був?», і «Що бачив?», і «Знаєш, які ми тут нещасні?»
Мазіно спочатку вислухав усіх, тоді сказав:
– У Африці я бачив людожерів, що не можуть їсти людей і живляться трав’яними кониками; в пустелі я бачив одного шаленця, що відпустив собі нігті дванадцять метрів завдовжки,– думав докопатись ними до води; у морі я бачив рибину в черевикові й пантофлі: вона хотіла, щоб її визнали королевою над усіма рибами тільки тому, що інші риби не могли носити черевика і пантофлі; в Сіцілії мені довелось бачити жінку, що мала сімдесят дітей і лише одну каструлю; у Неаполі траплялись мені люди, що йшли куди очі бачать, бо плітки сусідів не давали їм нагріти місця; бачив я багато білих, що хотіли бути смаглявими, здибав і таких смаглявих, що жадали стати білими; надивився на таких людей, які мені до пояса, і на таких, що я не сягну їм до вуха; бачив я чимало несміливих, але таких боягузів, як у Покапальї, ще не зустрічав.
Селяни похилили голови: присоромив їх Мазіно. Але він не хотів кривдити земляків і ще раз попросив розповісти йому про ту капосну відьму.
– А тепер,– сказав він,– я вас про дещо спитаю та й піду ловити вашу відьму.
– Питай! Питай! – загукали всі.
– Перше моє запитання до перукаря: хто в тебе стригся цього місяця?
І перукар відповів:
Стриглись руді й чорняві,
Розпатлані й кучеряві,
Вусаті і бородаті.
І шолудиві, й чубаті.
– А тепер скажи ти, чоботарю: скільки черевиків на дерев’яних підошвах приносили тобі лагодити цього місяця?
– Гай-гай,– відповів швець.– Ще зовсім недавно я мав діла повні руки:
Латав чоловічі, латав і жіночі
Старі шкіряні черевики робочі.
Із шовку та замші я шив черевички
На ніжні дівочі малі-невеличкі.
Тепер же в селі стали злидні страшні-
Вже з місяць не носять роботи мені.
А третє запитання до тебе, мотузнику: як тобі торгувалося і що ти продав за цей місяць?
– А ось як, послухай лишень:
Мотуззя міцного й тугого канату,
Ще й доброї дратви продав я багато,
Солом’яні всі позбував вірьовки Й лозові – добрячі, надійні, цупкі.
Тож є в мене в хаті і є коло хати,
Бо весь мій товар пощастило продати.
– Так, так,– промовив Мазіно й ліг коло багаття.– Тепер я трохи засну, бо добре-таки втомився. Опівночі розбудите мене і я піду ловити відьму.– Він прикрив очі капелюхом і заснув.
Селяни просиділи до півночі – ніхто анічичирк, боялися й дихнути, щоб не збудити Мазіно. Опівночі Мазіно повернувся на другий бік, позіхнув і прокинувся. Випив кухоль доброї джерельної води, тричі плюнув у багаття й подався, не озираючись, до лісу.
Селяни чекали довкола багаття, аж поки воно не обернулося на купу жару, а там і на холодний попіл. Аж тоді всі вони побачили Мазіно. І кого б, ви думали, він тяг слідком за собою, вхопивши за довгу бороду? Самого графа, який щосили пручався, плакав і просив зласкавитись.
– Оце вам і відьма! – вигукнув Мазіно і відразу спитав:– А де моя джерельна вода?
Всі селяни остовпіли з дива, а граф затремтів, присів до землі й зіщулився, мов нікчемна кузька від холоду.
– Я знав, що з вас ніхто не міг покрасти худоби,– пояснив Мазіно,– бо всі ви ходили стригтись до перукаря, отож і не могли покидати таких жмутів волосся на кущах. Та й сліди на землі були від великих, важких черевиків, а ви ж ходите босоніж. Не міг це бути й нечистий, бо нащо б він закупляв усі канати й мотузки – залигувати й відводити крадених волів з коровами?
Тим часом граф, що сидів, скулившись, на землі, усе тремтів і силкувався сховатись у власній бороді, яку Мазіно геть розкуйовдив і поплутав, коли тягнув його милість слідком за собою між кущами.
– А як це він наганяв на нас сон самим-но своїм поглядом? – запитав один селянин.
– Він бив пастуха по голові грубою палицею, обмотаною шовком, і ви чули тільки посвист, ніяких слідів після удару не лишалося, а, опритомнівши, кожен ходив з хворою головою.
– А звідки взялися шпильки? – запитав другий селянин.
– Він ними пришпилював бороду на голові, як ото жінка коси.
Селяни все вислухали мовчки. Аж ось Мазіно спитав:
– То що ми тепер йому зробимо?
– Прив’яжемо до ганебного стовпа! – гукнули люди.
– Посадимо графа в бочку й пустимо кататись!
– Укинемо в лантух разом з котами й собаками!
– Змилуйтесь наді мною!– заквилив граф.
– Зробіть ось як,– порадив Мазіно,– хай він віддасть вам покрадену худобу й повичищає воловні. А що його милість, здається, полюбляє шастати ночами по кущах, то нехай ходить уночі по лісу та збирає хмиз вам на багаття. А дітям накажіть, нехай ніколи не підбирають у лісі шпильок: адже це шпильки відьми Мічілліни, без них вона не дасть ладу своїм патлам і бороді.
Так покапальянці й зробили.
І відтоді в їхньому селі не стало відьми Мічілліни.
А Мазіно вирушив у кругосвітню подорож, аби набратися ще більше розуму.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: