ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Массаро Правдивий
Массаро Правдивий

Жив у давнину король і мав козу, ягнятко, баранця та червону круторогу корову. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.
А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий. 
Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину на його руки. 
– Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько,– сказав король пастухові.– Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові. 
Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав: 
– Добридень вам, ваша королівська величносте! 
– Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка? 
– О, звивається, мов берізка. 
– А кучеряве ягнятко? 
– Грається собі, мов дитятко. 
– А як мій баранець? 
– Він цвіте, мов романець. 
– А моя червона круторога корова? 
– Пасеться собі, жива й здорова. 
Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини. 
Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю: 
– Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває. 
– Он як! – вигукнув король.– Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить. 
– А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! – не змовчав міністр. 
– Гаразд,– сказав король,– якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові. 
Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає: 
– Скажи, чого ти такий сумний? 
– Ат, дай мені спокій,– буркнув чоловік.– Не твого це жіночого розуму діло! 
Та жінка так д овго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.
– Оце й увесь клопіт? – сказала вона.– Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд. 
На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого. 
Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти! 
– Пастуше, любий,– ніжним голосом промовила міністрова дружина.– Чи не виконав би ти мого прохання? 
– Тільки накажіть, благородна синьйоро,– відповів селянин,– і я зроблю все, чого ви забажаєте. 
– Добре. Віддай мені оцю кізку. 
– Е, ні,– сказав Массаро Правдивий. Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше. 
– Ну, то віддай ягнятко. 
– І цього не можу, відповів пастух.– Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати? 
– То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? – вела своєї міністрова дружина.– Ягняткові так легко туди скочи ти чи зсунутися? 
– Але ж воно не скочило й не зсунулося,– заперечив Массаро Прав¬дивий. 
– Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні. 
Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала. 
Дома вона сказала чоловікові: 
– Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого. 
На другий день рано-вранці дружина головного королівського міністра 
одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько. 
– Ой лишенько, люте лишенько мені! – заголосила вона, вгледівши пастуха. 
– Що з вами, жінко добра? – співчутливо спитав її Массаро Правди¬вий. 
– Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись. 
Сказавши це, вона ридма заридала. 
Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав: 
– Нічого не вдієш, забирай собі улюбленицю короля – оцю червону корову. 
– Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий,– вигукнула вдавана жебрач-ка.– А королю скажеш... 
– Про це не турбуйтесь,– перебив її пастух.– Я вже зміркую, що йому сказати. 
Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка: 
– От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за Пастухову байдуже! 
– Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! – сказав міністр і поцілував дружину.– Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух. 
Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, 
що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так: 
Добридень вам, ваша королівська величносте! 
– Здоров, Массаро Правдивий,– відповів він сам собі за короля.– Ну то як там моя люба кізка? 
– О, звивається, мов берізка. 
– А кучеряве ягнятко? 
– Грається собі, мов дитятко. 
– Ну, а як мій баранець? 
– О, цвіте, мов романець. 
А що моя круторога корова? 
Корова... Корова... Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась... корова впала з високої кручі. Ні, не так... 
Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався. 
Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка... Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький. 
Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже: 
– Добридень вам, ваша королівська величносте! 
– Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка? 
– О, звивається, мов берізка. 
– А кучеряве ягнятко? 
– Грається собі, мов дитятко. 
– Ну, а як мій баранець? 
– Він цвіте, мов романець. 
– А що моя круторога корова? – запитав король і зиркнув, примружив¬ши око, на головного міністра. 
– Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторо¬гої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду. 
Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр. 
Та й як йому було плескати, самі подумайте? 
Через свої заздрощі він програв королю такий заклад!



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: