ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Массаро Правдивий
Массаро Правдивий

Жив у давнину король і мав козу, ягнятко, баранця та червону круторогу корову. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.
А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий. 
Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину на його руки. 
– Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько,– сказав король пастухові.– Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові. 
Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав: 
– Добридень вам, ваша королівська величносте! 
– Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка? 
– О, звивається, мов берізка. 
– А кучеряве ягнятко? 
– Грається собі, мов дитятко. 
– А як мій баранець? 
– Він цвіте, мов романець. 
– А моя червона круторога корова? 
– Пасеться собі, жива й здорова. 
Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини. 
Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю: 
– Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває. 
– Он як! – вигукнув король.– Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить. 
– А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! – не змовчав міністр. 
– Гаразд,– сказав король,– якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові. 
Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає: 
– Скажи, чого ти такий сумний? 
– Ат, дай мені спокій,– буркнув чоловік.– Не твого це жіночого розуму діло! 
Та жінка так д овго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.
– Оце й увесь клопіт? – сказала вона.– Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд. 
На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого. 
Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти! 
– Пастуше, любий,– ніжним голосом промовила міністрова дружина.– Чи не виконав би ти мого прохання? 
– Тільки накажіть, благородна синьйоро,– відповів селянин,– і я зроблю все, чого ви забажаєте. 
– Добре. Віддай мені оцю кізку. 
– Е, ні,– сказав Массаро Правдивий. Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше. 
– Ну, то віддай ягнятко. 
– І цього не можу, відповів пастух.– Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати? 
– То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? – вела своєї міністрова дружина.– Ягняткові так легко туди скочи ти чи зсунутися? 
– Але ж воно не скочило й не зсунулося,– заперечив Массаро Прав¬дивий. 
– Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні. 
Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала. 
Дома вона сказала чоловікові: 
– Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого. 
На другий день рано-вранці дружина головного королівського міністра 
одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько. 
– Ой лишенько, люте лишенько мені! – заголосила вона, вгледівши пастуха. 
– Що з вами, жінко добра? – співчутливо спитав її Массаро Правди¬вий. 
– Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись. 
Сказавши це, вона ридма заридала. 
Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав: 
– Нічого не вдієш, забирай собі улюбленицю короля – оцю червону корову. 
– Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий,– вигукнула вдавана жебрач-ка.– А королю скажеш... 
– Про це не турбуйтесь,– перебив її пастух.– Я вже зміркую, що йому сказати. 
Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка: 
– От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за Пастухову байдуже! 
– Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! – сказав міністр і поцілував дружину.– Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух. 
Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, 
що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так: 
Добридень вам, ваша королівська величносте! 
– Здоров, Массаро Правдивий,– відповів він сам собі за короля.– Ну то як там моя люба кізка? 
– О, звивається, мов берізка. 
– А кучеряве ягнятко? 
– Грається собі, мов дитятко. 
– Ну, а як мій баранець? 
– О, цвіте, мов романець. 
А що моя круторога корова? 
Корова... Корова... Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась... корова впала з високої кручі. Ні, не так... 
Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався. 
Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка... Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький. 
Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже: 
– Добридень вам, ваша королівська величносте! 
– Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка? 
– О, звивається, мов берізка. 
– А кучеряве ягнятко? 
– Грається собі, мов дитятко. 
– Ну, а як мій баранець? 
– Він цвіте, мов романець. 
– А що моя круторога корова? – запитав король і зиркнув, примружив¬ши око, на головного міністра. 
– Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторо¬гої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду. 
Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр. 
Та й як йому було плескати, самі подумайте? 
Через свої заздрощі він програв королю такий заклад!



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: