ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
У нашій стороні
У нашій стороні

Жив колись в одному італійському селі парубок на ймення Бортоло. Він був дуже кумедний із себе: рот широченний, ніс довгий і грубий, а підборіддя невеличке і гостреньке. Зате ходив він завжди усміхнений і всім розповідав цікаві-прецікаві оповідки. Селяни тільки-но побачать, було, Бортоло, так і починають брати його на сміх.
А він хоч би коли образився на них! 
– Що не кажіть, а в мене в голові розуму більше, ніж у декого,– мирно відповідав він.– Аби мені тільки побачити світа, я знайшов би свою долю, ще й іншим би допоміг. 
Селяни, чуючи таке, ще голосніше реготалися. Ще б пак! Адже в селі мало хто вмів читати й писати, а Бортоло й підписатися не тямив! І отаке темне, ротате й носате хвастається, що знайде щасливу долю для себе та ще допоможе й іншим! 
Але Бортоло правив своє – що далі, то наполегливіше. Тому селяни подумали: а може, і з сміху люди вийдуть? І вирішили вони громадою зібрати трохи грошей та й дати їх Бортоло: нехай, мовляв, іде шукати свого 
щастя. Ану ж, поталанить йому розжитися? Може, тоді він чимось зарадить хоча б убогим та немічним своїм землякам. 
Отож якось погідного ранку вирушив Бортоло у світ. 
Іде він день, іде й другий. На третій день увечері прийшов парубок до великого, ясно освітленого міста. Бачить – на вулицях людей-людей, та всі такі веселі, співають, танцюють! Бортоло й питає, що в них за свято. А городяни йому розказують: мовляв, улюблена королівська донька поїхала до свого жениха – королевича з сусідньої країни, і король, щоб хоч якось розважити свою тугу, наказав усім співати й танцювати. 
Того дня і в королівському палаці було влаштовано бал. Довідався про це Бортоло та й подався туди. Підійшов він до брами перед палацом і вже мав був шаснути на подвір’я, але вартовий перегородив йому алебардою дорогу. 
А сам звів очі на Бортоло – та в сміх! Так реготав, аж зігнувся, вхопившися за живіт, і алебарду свою опустив. А Бортоло мерщій повз нього та до палацу. Приходить у велику залу. А там усе так сяє та виблискує, що й не сказати. Усі придворні й гості в дорогих уборах, в оксамитах і шовках. Бортоло спершу аж оторопів. Та ненадовго. Не такий він удався, щоб перед чимось зовсім розгубитися. Спинився Бортоло перед королем і промовив: 
– Синьйоре!.. 
Придворні як почули, що якийсь приблуда назвав короля не «ваша величність», як належить, а «синьйор», то аж заніміли з дива. Та як поглянули на його чудернацьке обличчя, так усі й зайшлися реготом. Один підійшов і навіть шарпнув Бортоло за полу його простацької вдяганки, другий схилився йому до вуха і нарозтяг проспівав: «О-пу-да-ло!» Та Бортоло зовсім не збентежився – у себе в селі над ним ще й не так глузували. А коли пишні дами й панове трохи вгамувалися, він сказав: 
– Дива та й годі! Вельможні синьйори мене вперше бачать і вже беруть на сміх. У моїй стороні не так ведеться: коли заходить гість, ніхто не дивиться, чи пишно він убраний, чи не дуже, рудий він, чи чорнявий. Його щонайперше питають, чи не стомився він з дороги, і приймають, як свого рідного. 
Ці сміливі слова так вразили поважних синьйорів, що один з них навіть схилився до сусіда й прошепотів йому на вухо: 
– Зрештою, він правду каже... 
А тим часом Бортоло вів далі: 
– У моїй стороні гостя завжди запитують, чи не зголоднів він у дорозі і чи не хочеться йому пити. 
Тут король звелів посадити Бортоло за окремий стіл і принести добірних наїдків. Він подумав, що коли чужинець наважився так сміливо розмовляти з самим королем, то він, певно, перевдягнутий вельможа. 
Повечеряв Бортоло і дуже схотів спати. Та й не дивно: адже дома, в селі, він завжди лягав спати, тільки-но стемніє, і вставав, тільки-но благословиться на світ. Проте він зумів перебороти сон, підвівся з-за столу, вклонився королю з королевою і сказав: 
– У моїй стороні, коли гість повечеряє, його кладуть спати. 
– Авжеж, і в нас так само,– запевнив король. 
І він наказав, щоб Бортоло відвели в одну з палацових спалень. 
На другий день, уранці, коли Бортоло ще тільки одягався, до нього ввійшов служник, низенько вклонився і сказав, що принц-престолонаступник просить прийняти його. 
«Ти диви! – подумав Бортоло.– Мабуть, мене справді мають тут за велику цяцю». 
Принц нерішуче став у дверях і спитав: 
– Я, може, занадто рано?.. 
– Нічого, нічого,– відповів Бортоло.– Розповідайте, що вас привело до мене. 
Принц розповів, що в нього весь час болить голова й живіт і ниють ноги. А двірцеві лікарі ніяк не можуть знайти причини цієї недуги. 
– Можливо, ваша милість,– вів далі принц,– у вашій стороні кращі лікарі і ви порадите, що мені робити? 
Бортоло залюбки давав людям поради, тому й принцові порадив дуже добре: 
– У моїй стороні,– сказав він,– проти такої хвороби є один певний спосіб: рано лягати спати, рано вставати, чим більше ходити пішки і їсти лише, коли добре виголодаєшся. До речі, багато ви платите своїм лікарям? 
– Тисячу лір за кожен день, коли я хворію. 
– Це кепсько, дуже кепсько. Ви краще платіть їм дві тисячі лір за кожен день, коли ви здорові, а коли ви хворієте – хай платять вони вам. 
– Красно дякую,– сказав принц. – Спробую все робити так, як ви порадили. А тепер, будь ласка, прийміть від мене оце. – І принц подав Бортоло повний гаманець золотих монет. 
Трохи згодом Бортоло оглянувся й пішов до їдальні випити кави з молоком. Але в коридорі зустрів короля. 
– Добрий день, ваша величносте! – привітався Бортоло. 
- Добрий день, друже мій,– відповів король.– Ну як вам у нас спалося? 
– Чудово! А вам? – запитав Бортоло. 
– Препогано,– сумно сказав король. 
– Чому ж би то? -– здивувався Бортоло. 
– Я вам скажу, але нехай це буде між нами,– півголосом протяг король. – Бачите, у мене велике багатство: дуже багато землі, палаців, коштовностей. А я вже старий і хочу поділити усю спадщину між сином та одруженою дочкою. Але ось не можу вирішити, як поділити все це між ними коли й не цілком нарівно, то хоча б так, щоб після моєї смерті син і дочка не пересварились між собою. Цілісіньку ніч сушив собі над цим голову, але так нічогісінько й не придумав. 
– А знаєте, як у таких випадках роблять у моїй стороні? – сказав Бортоло. 
– О, це дуже цікаво! – вигукнув король. 
– Ось як. Той, хто пише заповіт, окремо зазначає: «Одне з моїх дітей хай поділить спадщину на дві частини, а друге нехай вибере собі ту з них, яку побажає». 
– Пречудово! Як розумно роблять у вашій стороні! – вигукнув король і подарував Бортоло гаманець, повний золотих монет. 
Тільки-но королева довідалась, чому раптом так повеселішали її чоловік та син, вона й собі вирішила спитати в Бортоло поради. 
– Скажіть, чому це я що рік, то дужче старію? – тяжко зітхаючи, спитала королева. – Скільки я вже грошей витратила на пудру, помаду та рум’яна, проте на обличчі в мене з’являються все нові й нові зморшки, а коси щодалі більше сивіють. 
– У моїй стороні, ваша величносте, старості не соромляться,– сказав Бортоло. – Ну а пудритись та рум’янитись наші синьйори та синьйорини ніколи й не думали. Адже від цього здаєшся тільки старішим і негарним. 
Королева нізащо не хотіла здаватися старішою і негарною. Тому вона негайно наказала віддати Бортоло за його розумну пораду всі ті гроші, які досі витрачала на дорогі білила та рум’яна. 
Невдовзі слава про мудрого Бортоло розійшлась по всьому королівству. З самого ранку десятки поважних синьйорів товпились до нього, щоб попросити доброї поради. А Бортоло не вдавав із себе чаклуна чи мага. Він щоразу ввічливо казав: у моїй стороні роблять у таких випадках отак і отак, а ви вже робіть, як самі знаєте. 
Тим часом придворних дедалі дужче змагала цікавість: що то воно за така чудова сторона, де всі такі розумні? Зібралось четверо найбільш цікавих синьйорів та й поїхали до тієї «сторони». Приїжджають, глянули та й очам своїм не повірили: убоге з убогих, брудне й темне село, де навіть читати й писати майже ніхто не вміє. Але не могли ж такі панове відверто визнати, що якийсь зовсім неписьменний селянин зумів їх так спритно перехитрити. Тому, коли вони вернулися до королівського палацу, то серед друзів і знайомих повели зовсім іншу мову: 
– Ох, якби ж ви тільки бачили, що то за містечко! Невелике, зате таке чепурне, а яке гарне та культурне! 
Незабаром гультяйське життя при дворі неабияк набридло Бортоло, адже він не звик байдикувати. Тільки-но в нього набралось чималенько грошей, він розпрощався з усіма та й поїхав назад у своє село. Там Бортоло щонайперше віддав громаді гроші, за які він їздив мандрувати. Потім, як і обіцяв, надав допомогу всім убогим селянам. А ввечері до нього посходилися друзі. Бортоло, сидячи коло печі й пахкаючи люлькою, розповів їм про свої пригоди. 
– Що й казати, я радий, що дотримав свого слова і допоміг бідним моїм землякам. А яка ж нудьга жити при дворі й годинами висиджувати у м’якому кріслі та розмовляти з королем і королевою! Всі, звертаючись до мене, називали мене тільки «ясновельможний синьйоре», «ясновельможний синьйоре». І якби я завчасно не накивав звідти п’ятами, то, чого доброго, й сам повірив би, що я поважний синьйор!



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: