ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Опудало
Опудало

Неподалік від Палермо лежать на двох протилежних горбах двоє сіл. Одне з них зветься Ізнелла, а друге К’яна. А поміж горбами, була колись глибоченна криниця з чистою та холодною водою. І води тієї було стільки, що вистачило б іще на троє сіл.
Що й казати, не велика радість ходити дуже далеко з відрами, та ще з порожніми – з гори, а з повними – на гору. А проте іншої ради не було. Віслюки, коли їм з боків починали прив’язувати шкіряні мішки з водою, зчиняли таке ревисько, що хоч з села тікай. Зате люди в обох селах були на диво.– з них ніхто ніколи не нарікав. Бо до криниці ходили не лише по воду, а ще й дізнатися, які новини є в сусідньому селі. Отак собі знятись буденного дня та й піти до сусідів ніхто вам не піде – ніколи. А біля криниці люди з обох сіл сходилися щодня. Жінки гомоніли між собою про всяку свою жіночу всячину, а чоловіки, пахкаючи люльками, вели поважніші розмови. Тим-то і найледачіша дівка щомиті ладна була хапати обплетену соломою реп’яну посудину, а лайдакуватий парубок – запрягати мула й спускатися до криниці по воду. Тут і знайомились, і закохувались, тут сварились і мирилися. А що вже добре було тут гратися дітям, то краще й не треба! 
Одного ранку приходять ізнельці до криниці перші. Аж бачать – там сила-силенна гайвороння, і так воно кряче, що навіть якби всі к’янці та ізнельці загукали разом, вони б себе не почули. Гайворони підскакували, скубли одне одного й били крильми. В криниці вже плавало хтозна й скільки пір’я та всілякого сміття, що накидало туди крикливе птаство. 
Ізнельці спершу кинулися проганяти гайворонів, потім соромити їх,– та все дарма: кляте вороння й не думало розлітатись, а тільки перелітало з одного місця на інше. І хтозна, доки так тривало б, якби один розумник не порадив поставити біля криниці опудало. 
Заходилися ізнельці його ставити. З усього села поназносили тичок, всілякого лахміття та соломи і набили таке здоровенне й страшне опудало, що куди там! Воно стояло над криницею і так махало дрантям на дерев’яних руках, ніби вітряк. Гайворони, як його вгледіли, то враз усі знялись і полетіли геть, а ізнельці злили сміття, що плавало в криниці зверху, понабирали води та й пішли собі додому. Вони й гадки не мали про те, як усе обернеться. 
А сталося ось що. Тільки-но пішли й поїхали ізнельці, як із протилежного горба вервечкою почали сунути по воду к’янці. Вони ще здалеку побачили коло криниці страшного велетня. Ближче підійшли – як глянуть, а головешка – як барило, тулуб – як троє барил завтовшки, а ручиська довжелезні, наче вітрякові крила! У к’янців і душа в п’яти сховалася! 
Спочатку вони заходилися по-доброму вмовляти велетня, вигукуючи: 
– Агей, ти! Відступися від криниці і дай людям набрати води! 
Проте велетень ніби й не чув і тільки махав на них погрозливо ручиськами. 
Під пекучим сонцем у к’янських чоловіків дуже хутко розгарячіли голови. У гніві й люті вони майнули в село, змастили свої заіржавлені рушниці, залягли на схилах і ну смалити по велетню! Луна вмить рознесла звістку по обох горбах. 
Наполохалась Ізнелла: це ж, мабуть, на К’яну напав ворог, їх грабують і вбивають! А звідти до нас палицею докинути! Хутчій рятуватись, поки ще не пізно! 
Чоловіки наказали дружинам: 
– Зв’язуйте все добро, беріть дітей і виводьте худобу! Негайно вирушаємо! 
Заплакали сполохані діти, заголосили жінки: всього не забереш, а своє добро тяжко кидати. 
У селі знявся страшенний гармидер: чоловіки кричать, коні іржуть, ревуть корови. 
Аж раптом якась твереза голова надумала інакше: 
– Навіщо кидати хрящем усе, тяжкою працею нажите, коли можна пере-сунути горба з селом у безпечніше місце! 
Всі кинулися здійснювати мудру раду. Позносили з усього села, які в кого були, мотузи, зав’язки, шворки, вуздечки, пояси і навіть шнурки від черевиків та й заходилися плести канат. А сплівши, обв’язали ним горба і ну тягти його з селом у бік моря. 
Тим часом у к’янців вийшов увесь порох, і вони припинили стрілянину. А велетень, як стояв, так і стоїть, мов укопаний! 
– Покличмо лиш на допомогу ізнельців,– вирішили вони, порадившись.– Криниця-бо не тільки наша, а й їхня! 
Вибрали трьох найвідважніших і найспритніших юнаків і послали їх до Ізнелли, наказавши якнайдальшою дорогою, обійти велетня в долині. Ті невдовзі прибігли збілілі і вкрай розгублені. 
– Все пропало! Настав нам кінець! – навперейми почали розповідати юнаки.– В Ізнеллі жодної живої душі немає. Весь горб обв’язаний товстим канатом, а за горбом якийсь страшний голос знай гукає: «Тягни – р-раз! Ану ще – р-раз!» Ізнельці перебираються в інше місце! Мабуть, цього велетня ніхто не спроможний подужати. Краще й нам тікати, доки не пізно! 
Отож сплели й вони грубий канат, обперезали ним свій горб та й ну тягти його з селом деінде. 
Хтозна, чим би це все скінчилося, якби не два хлопчаки – Чікко та Беппо. Вони прожили удвох разом на світі вісімнадцять років. А хлоп’ята це були – де не посій, то вродять. Чікко жив у К’яні, а Беппо – в Ізнеллі, а проте були з них приятелі – нерозлийвода. Якщо хлопчаки якоїсь ватаги наскакувати на Беппо, його обороняв Чікко, а як нападали на Чікко – за нього заступався Беппо. КоЛи ж ніхто не бився з ними, вони билися між собою. 
Невдовзі перед тим, як біля криниці з’явився велетень, Чікко з Беппо разом знайшли старий іржавий обруч з якоїсь діжки. Зранку до вечора вони то нарізно, то в купі гасали за ним, а набігавшись, підкидали і ловили чи крутили, мов дзигу. Аж надвечір, коли треба було вже вертатися додому, вони ховали обруч у потаємній схованці, неподалік від криниці. Так зробили хлопці і ввечері перед згаданим переполохом. Отож, коли всі матері в обох селах похапцем ладналися переселятись, виносячи з домівок найпотрібніше та найдорожче, кожен з хлопців згадав і про свій скарб. 
«Треба хутчій побігти й забрати обруч»,– подумав Чікко. 
«Треба мерщій побігти й схопити обруч»,– майнуло в голові у Беппо. 
Кинулись вони обоє щодуху по свій обруч та й зійшлись коло криниці, не чуючи ніякого лиха. 
Стрілись хлопці та й засперечалися, кому має належати обруч. Сперечались, сперечались, доки, звісно ж, не поскублися як слід і не поламали обруча на шматки, видираючи його з рук один в одного. Аж тоді, рюмсаючи, кожен потяг додому. 
– Ти де це вештаєшся, коли он переселятись треба! – стріла вдома Чікко його мати. 
– Коло криниці,– відповів Чікко. 
– Коло криниці? – жахнулася мати.– І тебе не вхопив велетень? 
– Який там велетень? – відповів Чікко.– То ізнельці, щоб прогнати гайворонів, поставити опудало. 
Як зачули таке к’янці – й канат випустили з рук. 
– А ти де це був? – запитали ізнельці Беппо. 
– Біля криниці,– відповів той. 
– Як біля криниці?! І вороже військо не взяло тебе в полон? 
– Яке там військо! – відповів Беппо.– То к’янці стріляли в наше опудало. 
Ізнельці тільки зиркнули один на одного та й посунули мовчки додому. 
Отак і зосталось усе на колишніх місцях – і К’яна, й Ізнелла, і опудало біля криниці.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: