ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Опудало
Опудало

Неподалік від Палермо лежать на двох протилежних горбах двоє сіл. Одне з них зветься Ізнелла, а друге К’яна. А поміж горбами, була колись глибоченна криниця з чистою та холодною водою. І води тієї було стільки, що вистачило б іще на троє сіл.
Що й казати, не велика радість ходити дуже далеко з відрами, та ще з порожніми – з гори, а з повними – на гору. А проте іншої ради не було. Віслюки, коли їм з боків починали прив’язувати шкіряні мішки з водою, зчиняли таке ревисько, що хоч з села тікай. Зате люди в обох селах були на диво.– з них ніхто ніколи не нарікав. Бо до криниці ходили не лише по воду, а ще й дізнатися, які новини є в сусідньому селі. Отак собі знятись буденного дня та й піти до сусідів ніхто вам не піде – ніколи. А біля криниці люди з обох сіл сходилися щодня. Жінки гомоніли між собою про всяку свою жіночу всячину, а чоловіки, пахкаючи люльками, вели поважніші розмови. Тим-то і найледачіша дівка щомиті ладна була хапати обплетену соломою реп’яну посудину, а лайдакуватий парубок – запрягати мула й спускатися до криниці по воду. Тут і знайомились, і закохувались, тут сварились і мирилися. А що вже добре було тут гратися дітям, то краще й не треба! 
Одного ранку приходять ізнельці до криниці перші. Аж бачать – там сила-силенна гайвороння, і так воно кряче, що навіть якби всі к’янці та ізнельці загукали разом, вони б себе не почули. Гайворони підскакували, скубли одне одного й били крильми. В криниці вже плавало хтозна й скільки пір’я та всілякого сміття, що накидало туди крикливе птаство. 
Ізнельці спершу кинулися проганяти гайворонів, потім соромити їх,– та все дарма: кляте вороння й не думало розлітатись, а тільки перелітало з одного місця на інше. І хтозна, доки так тривало б, якби один розумник не порадив поставити біля криниці опудало. 
Заходилися ізнельці його ставити. З усього села поназносили тичок, всілякого лахміття та соломи і набили таке здоровенне й страшне опудало, що куди там! Воно стояло над криницею і так махало дрантям на дерев’яних руках, ніби вітряк. Гайворони, як його вгледіли, то враз усі знялись і полетіли геть, а ізнельці злили сміття, що плавало в криниці зверху, понабирали води та й пішли собі додому. Вони й гадки не мали про те, як усе обернеться. 
А сталося ось що. Тільки-но пішли й поїхали ізнельці, як із протилежного горба вервечкою почали сунути по воду к’янці. Вони ще здалеку побачили коло криниці страшного велетня. Ближче підійшли – як глянуть, а головешка – як барило, тулуб – як троє барил завтовшки, а ручиська довжелезні, наче вітрякові крила! У к’янців і душа в п’яти сховалася! 
Спочатку вони заходилися по-доброму вмовляти велетня, вигукуючи: 
– Агей, ти! Відступися від криниці і дай людям набрати води! 
Проте велетень ніби й не чув і тільки махав на них погрозливо ручиськами. 
Під пекучим сонцем у к’янських чоловіків дуже хутко розгарячіли голови. У гніві й люті вони майнули в село, змастили свої заіржавлені рушниці, залягли на схилах і ну смалити по велетню! Луна вмить рознесла звістку по обох горбах. 
Наполохалась Ізнелла: це ж, мабуть, на К’яну напав ворог, їх грабують і вбивають! А звідти до нас палицею докинути! Хутчій рятуватись, поки ще не пізно! 
Чоловіки наказали дружинам: 
– Зв’язуйте все добро, беріть дітей і виводьте худобу! Негайно вирушаємо! 
Заплакали сполохані діти, заголосили жінки: всього не забереш, а своє добро тяжко кидати. 
У селі знявся страшенний гармидер: чоловіки кричать, коні іржуть, ревуть корови. 
Аж раптом якась твереза голова надумала інакше: 
– Навіщо кидати хрящем усе, тяжкою працею нажите, коли можна пере-сунути горба з селом у безпечніше місце! 
Всі кинулися здійснювати мудру раду. Позносили з усього села, які в кого були, мотузи, зав’язки, шворки, вуздечки, пояси і навіть шнурки від черевиків та й заходилися плести канат. А сплівши, обв’язали ним горба і ну тягти його з селом у бік моря. 
Тим часом у к’янців вийшов увесь порох, і вони припинили стрілянину. А велетень, як стояв, так і стоїть, мов укопаний! 
– Покличмо лиш на допомогу ізнельців,– вирішили вони, порадившись.– Криниця-бо не тільки наша, а й їхня! 
Вибрали трьох найвідважніших і найспритніших юнаків і послали їх до Ізнелли, наказавши якнайдальшою дорогою, обійти велетня в долині. Ті невдовзі прибігли збілілі і вкрай розгублені. 
– Все пропало! Настав нам кінець! – навперейми почали розповідати юнаки.– В Ізнеллі жодної живої душі немає. Весь горб обв’язаний товстим канатом, а за горбом якийсь страшний голос знай гукає: «Тягни – р-раз! Ану ще – р-раз!» Ізнельці перебираються в інше місце! Мабуть, цього велетня ніхто не спроможний подужати. Краще й нам тікати, доки не пізно! 
Отож сплели й вони грубий канат, обперезали ним свій горб та й ну тягти його з селом деінде. 
Хтозна, чим би це все скінчилося, якби не два хлопчаки – Чікко та Беппо. Вони прожили удвох разом на світі вісімнадцять років. А хлоп’ята це були – де не посій, то вродять. Чікко жив у К’яні, а Беппо – в Ізнеллі, а проте були з них приятелі – нерозлийвода. Якщо хлопчаки якоїсь ватаги наскакувати на Беппо, його обороняв Чікко, а як нападали на Чікко – за нього заступався Беппо. КоЛи ж ніхто не бився з ними, вони билися між собою. 
Невдовзі перед тим, як біля криниці з’явився велетень, Чікко з Беппо разом знайшли старий іржавий обруч з якоїсь діжки. Зранку до вечора вони то нарізно, то в купі гасали за ним, а набігавшись, підкидали і ловили чи крутили, мов дзигу. Аж надвечір, коли треба було вже вертатися додому, вони ховали обруч у потаємній схованці, неподалік від криниці. Так зробили хлопці і ввечері перед згаданим переполохом. Отож, коли всі матері в обох селах похапцем ладналися переселятись, виносячи з домівок найпотрібніше та найдорожче, кожен з хлопців згадав і про свій скарб. 
«Треба хутчій побігти й забрати обруч»,– подумав Чікко. 
«Треба мерщій побігти й схопити обруч»,– майнуло в голові у Беппо. 
Кинулись вони обоє щодуху по свій обруч та й зійшлись коло криниці, не чуючи ніякого лиха. 
Стрілись хлопці та й засперечалися, кому має належати обруч. Сперечались, сперечались, доки, звісно ж, не поскублися як слід і не поламали обруча на шматки, видираючи його з рук один в одного. Аж тоді, рюмсаючи, кожен потяг додому. 
– Ти де це вештаєшся, коли он переселятись треба! – стріла вдома Чікко його мати. 
– Коло криниці,– відповів Чікко. 
– Коло криниці? – жахнулася мати.– І тебе не вхопив велетень? 
– Який там велетень? – відповів Чікко.– То ізнельці, щоб прогнати гайворонів, поставити опудало. 
Як зачули таке к’янці – й канат випустили з рук. 
– А ти де це був? – запитали ізнельці Беппо. 
– Біля криниці,– відповів той. 
– Як біля криниці?! І вороже військо не взяло тебе в полон? 
– Яке там військо! – відповів Беппо.– То к’янці стріляли в наше опудало. 
Ізнельці тільки зиркнули один на одного та й посунули мовчки додому. 
Отак і зосталось усе на колишніх місцях – і К’яна, й Ізнелла, і опудало біля криниці.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: