ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Королівський сокіл
Королівський сокіл

Був собі король, і в нього був ловчий сокіл. Король любив сокола за його дужі крила, зіркі очі й хапкі пазурі. Три роки ходив король із ним на лови і жодного разу не приходив без здобичі. За це король причепив йому на шию малесенького дзвіночка. Одна половинка дзвіночка була зі щирого золота, а друга – зі срібла. Коли птах повертав голівку, дзвіночок теленькав то золотим, то срібним звуком.
Одного разу надумав король трохи спочити від своїх королівських справ і вирушив на лови. Улюблений сокіл, як завжди, сидів у нього на простягненому пальці. Виїхав король у поле та й пустив сокола. Пустив першого разу – сокіл приніс королю перепілку. Пустив удруге – і сокіл приніс йому куріпку. Тоді король пустив його втретє – і сокіл чогось не прилетів. Чи то він згадав своє колишнє вільне життя, чи, може, доганяв швидкого голуба й дуже далеко залетів, а назад не втрапив? Хтозна, та король вернувся до свого палацу без улюбленого сокола. 
На пошуки було негайно послано сім зброєносців. Вони шукали його аж сім днів, а на восьмий так і повернулися ні з чим. 
Тоді король звелів усім оповісникам у його володіннях оголосити: хто знайде сокола і принесе до королівського палацу, той одержить двісті золотих флоринів. А хто знайде сокола і приховає його, той висітиме на шибениці. 
Доки король сумував за своїм улюбленцем, а оповісники снували з кінця в кінець королівства й оголошували наказ, сокіл долетів собі до гір та й сів на дереві спочити. 
І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин. ! мав, скажу я вам, цей селянин деякі дивні звички. Іде він було на своїй нивці борозною за віслюком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос. Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка. 
– Добре тобі, довговушенку,– казав, бувало, селянин.– Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати. Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти? 
Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання. Оглянувся він, аж бачить – сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах – о диво з див! – знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком. 
– Ого, та ти, бачу, не з простих,– сказав селянин.– Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить. 
А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона. 
– О, про таку шапку ми чували,– промовив до себе селянин.– Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути. Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою. Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені! 
Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці. 
– Ну, любі дочки,– промовив селянин,– ось ваше придане. 
І показав їм птаха. 
– Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! – образилися дочки.– Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт. 
Що ви там тямите,– відповів їм батько та й гукає дружині:– Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини. 
Доки дружина вкладала в торбу три коржі, три маслини й три цибулини, селянин зняв з віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий – намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу. 
Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу. 
У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються – переступив поріг та й увійшов. А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві. Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні – на одній сидів сокіл, а в другій була торба. 
На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед. Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу. З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина: 
– А куди це ти й чого? – кричить. 
– Я йду до короля,– відповів сміливо селянин. 
– А що це в тебе на руці? 
– Сокіл. 
Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись. 
– Бачу, що сокіл, але чий? – присікувався він. 
– Королів,– відказав селянин. 
– Ах ти ж злодію! – визвірився начальник варти.– А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок! 
Вартові вхопили селянина й потягли праворуч – туди, де стояла шибениця. 
«Оце вже й кінець мені»,– подумав селянин і каже: 
– Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові? 
– Варто, стій! – гукнув тоді начальник. А до селянина:– То ти що, нібито справді приніс сокола королю? 
– А королю, кому ж би ще! – трохи повеселішав селянин. 
– То давай його сюди,– сказав начальник варти,– і я сам віднесу королю. 
– Е, ні, це я його знайшов! – відповів селянин. 
– Он як, ти «знайшов»? – загорлав знову начальник варти.– Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ! 
Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю,– вона йому сподобалася не більше від першої. Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.– Ваша милосте,– каже, низько уклонившись.– Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому? 
Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив: 
– Королівська служба – це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись? 
– Чого ж дарма, пане начальнику,– сказав селянин. 
– О, це вже інша розмова,– пом’якшав начальник варти.– Гаразд, нехай так: підемо вдвох до короля. Тільки пам’ятай: сокола ми зловили удвох. Згода? 
– Авжеж,– сказав селянин.– Ходім до короля. 
Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на пташиній нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав: 
– Хто піймав? 
– Я...– затнувся селянин,–... і він теж. 
– Так, і я теж,– підтвердив начальник варти. 
– А хто все ж таки перший побачив мого сокола? 
– Ну, перший побачив я,– сказав селянин.– Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами. 
– А чим же? – спитав король. 
– Я хотів би одержати нагаями,– сказав селянин.– І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре. 
Король вельми здивувався такому бажанню. Проте королю не личить виказувати свого подиву. Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв. 
Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли піддягти до ката, бо він аж падав зі страху. 
Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе. 
– Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох,– звернувся король до селянина,– поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди? 
– Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили,– сказав селянин.– Я – тим, що дав йому себе обдурити, а він – тим, що зумів мене ошукати. 
– Тобто як? – не зрозумів король. 
І селянин розповів усе по правді. 
– Певна річ,– сказав він наприкінці,- я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина – це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май. 
Король весело засміявся, а тоді сказав: 
– Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець. У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непогане буде придане у твоїх дочок. 
– Коли так, то побіжу та звеселю їх,– сказав селянин і взяв важкенький гаманець. Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: