ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Королівський сокіл
Королівський сокіл

Був собі король, і в нього був ловчий сокіл. Король любив сокола за його дужі крила, зіркі очі й хапкі пазурі. Три роки ходив король із ним на лови і жодного разу не приходив без здобичі. За це король причепив йому на шию малесенького дзвіночка. Одна половинка дзвіночка була зі щирого золота, а друга – зі срібла. Коли птах повертав голівку, дзвіночок теленькав то золотим, то срібним звуком.
Одного разу надумав король трохи спочити від своїх королівських справ і вирушив на лови. Улюблений сокіл, як завжди, сидів у нього на простягненому пальці. Виїхав король у поле та й пустив сокола. Пустив першого разу – сокіл приніс королю перепілку. Пустив удруге – і сокіл приніс йому куріпку. Тоді король пустив його втретє – і сокіл чогось не прилетів. Чи то він згадав своє колишнє вільне життя, чи, може, доганяв швидкого голуба й дуже далеко залетів, а назад не втрапив? Хтозна, та король вернувся до свого палацу без улюбленого сокола. 
На пошуки було негайно послано сім зброєносців. Вони шукали його аж сім днів, а на восьмий так і повернулися ні з чим. 
Тоді король звелів усім оповісникам у його володіннях оголосити: хто знайде сокола і принесе до королівського палацу, той одержить двісті золотих флоринів. А хто знайде сокола і приховає його, той висітиме на шибениці. 
Доки король сумував за своїм улюбленцем, а оповісники снували з кінця в кінець королівства й оголошували наказ, сокіл долетів собі до гір та й сів на дереві спочити. 
І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин. ! мав, скажу я вам, цей селянин деякі дивні звички. Іде він було на своїй нивці борозною за віслюком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос. Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка. 
– Добре тобі, довговушенку,– казав, бувало, селянин.– Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати. Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти? 
Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання. Оглянувся він, аж бачить – сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах – о диво з див! – знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком. 
– Ого, та ти, бачу, не з простих,– сказав селянин.– Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить. 
А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона. 
– О, про таку шапку ми чували,– промовив до себе селянин.– Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути. Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою. Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені! 
Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці. 
– Ну, любі дочки,– промовив селянин,– ось ваше придане. 
І показав їм птаха. 
– Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! – образилися дочки.– Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт. 
Що ви там тямите,– відповів їм батько та й гукає дружині:– Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини. 
Доки дружина вкладала в торбу три коржі, три маслини й три цибулини, селянин зняв з віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий – намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу. 
Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу. 
У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються – переступив поріг та й увійшов. А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві. Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні – на одній сидів сокіл, а в другій була торба. 
На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед. Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу. З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина: 
– А куди це ти й чого? – кричить. 
– Я йду до короля,– відповів сміливо селянин. 
– А що це в тебе на руці? 
– Сокіл. 
Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись. 
– Бачу, що сокіл, але чий? – присікувався він. 
– Королів,– відказав селянин. 
– Ах ти ж злодію! – визвірився начальник варти.– А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок! 
Вартові вхопили селянина й потягли праворуч – туди, де стояла шибениця. 
«Оце вже й кінець мені»,– подумав селянин і каже: 
– Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові? 
– Варто, стій! – гукнув тоді начальник. А до селянина:– То ти що, нібито справді приніс сокола королю? 
– А королю, кому ж би ще! – трохи повеселішав селянин. 
– То давай його сюди,– сказав начальник варти,– і я сам віднесу королю. 
– Е, ні, це я його знайшов! – відповів селянин. 
– Он як, ти «знайшов»? – загорлав знову начальник варти.– Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ! 
Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю,– вона йому сподобалася не більше від першої. Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.– Ваша милосте,– каже, низько уклонившись.– Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому? 
Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив: 
– Королівська служба – це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись? 
– Чого ж дарма, пане начальнику,– сказав селянин. 
– О, це вже інша розмова,– пом’якшав начальник варти.– Гаразд, нехай так: підемо вдвох до короля. Тільки пам’ятай: сокола ми зловили удвох. Згода? 
– Авжеж,– сказав селянин.– Ходім до короля. 
Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на пташиній нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав: 
– Хто піймав? 
– Я...– затнувся селянин,–... і він теж. 
– Так, і я теж,– підтвердив начальник варти. 
– А хто все ж таки перший побачив мого сокола? 
– Ну, перший побачив я,– сказав селянин.– Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами. 
– А чим же? – спитав король. 
– Я хотів би одержати нагаями,– сказав селянин.– І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре. 
Король вельми здивувався такому бажанню. Проте королю не личить виказувати свого подиву. Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв. 
Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли піддягти до ката, бо він аж падав зі страху. 
Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе. 
– Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох,– звернувся король до селянина,– поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди? 
– Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили,– сказав селянин.– Я – тим, що дав йому себе обдурити, а він – тим, що зумів мене ошукати. 
– Тобто як? – не зрозумів король. 
І селянин розповів усе по правді. 
– Певна річ,– сказав він наприкінці,- я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина – це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май. 
Король весело засміявся, а тоді сказав: 
– Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець. У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непогане буде придане у твоїх дочок. 
– Коли так, то побіжу та звеселю їх,– сказав селянин і взяв важкенький гаманець. Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: