ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Зрадливий товариш
Зрадливий товариш

Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:
– Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь, як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!
– А чого ж!– зрадів верблюд. Сідай мерщій мені на спину.
Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.
Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.
Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, вік прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.
Шакалове гавкання почули в селі, що було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку втрапить, кинулися на поле.
Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:
– Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому
– Що час, то час! – скрушно зітхнув верблюд.
– То я сідаю тобі на спину?
– Та сідай уже!
Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:
– А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?
– І сам не знаю,– відповів шакал. – Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.
– Он воно що!– мовив верблюд. – То ти таки не винен. Звичка е звичка!
Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:
– А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.
– Що ти, що ти!– злякано заскиглив шакал. – Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?
– І сам не знаю – закортіло, та й край!– відповів верблюд. – Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!
З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було – він захлинувся й потонув.
І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: