ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Селянин та хан
Селянин та хан

Був собі бідний селянин. Доглядав він у бая худобу, косив йому сіно на луках, день у день працював на байському полі.
Одного разу навесні пішов селянин у поле орати. Орав він, орав, аж раптом соха за щось зачепилась, і воли зупинились. Дивиться селянин – аж там золотий самородок завбільшки з кінську голову. «Треба сховати золото, поки ніхто не бачить»,–подумав селянин. Озирнувся він – дорогою скаче вершник. «Якщо цей джигіт побачив золото, що я знайшов, то поїде й розкаже ханові. Треба мені самому повідомити хана»,– і селянин гукнув джигіта:
– Гей, ідіть-но сюди!
– Що таке? – запитав, під’їхавши ближче, джигіт.
«Е-е, – подумав селянин, – а може, він і не бачив».
– Хочу запитати вас, який, по-вашому, віл сильніший: рябий чи чорний? Я кажу, що рябий сильніший, а жінка – що чорний.
– І для цього ти кликав мене? Який же дурень турбує людину заради таких дурниць! – вигукнув розгніваний джигіт і повернув коня.
Злякався селянин. «А що, коли він усе знає і таки розкаже ханові?»
– Ей, зачекайте! – гукнув він знову. – Верніться назад, щось хочу сказати.
Повернувся джигіт, а селянин і питає його:
– Хотів я тут посіяти просо, а жінка каже: посій пшеницю. Що робити – вже й сам не знаю.
– Оце й усе, що ти хотів мені сказати? – розсердився джигіт.
– Усе.
– І більше тобі нічого сказати?
– Нічого.
– Дурень! Справжнісінький дурень! – крикнув джигіт і пришпорив коня.
Тут уже селянин не на жарт злякався. «Я розгнівав цього джигіта. Якщо він розкаже ханові про золото – не жити мені на білому світі. Треба скоріше самому розказати все ханові»,– вирішив він, випріг волів, золото поклав у мішок і поніс додому.
– Гей, жінко! – гукнув він дружині. – Я йду до хана. Давай мерщій чогось попоїсти.
– А чого це тобі до хана? – поцікавилася дружина.
– Маю до нього справу.
– Хан тебе викликав, чи що?
– Ні, не викликав.
– Іди, іди, – сміялася дружина. – Може, хан за тебе дочку віддасть.
Подала вона чоловікові обід і вийшла надвір. Побачила мішок та й заглянула, що ж то несе чоловік? Аж там золотий самородок завбільшки з кінську голову. Жінка заховала золото, а в мішок поклала гнилий пеньок, чоловікові ж не сказала ні слова.
Селянин швиденько пообідав, завдав на плечі мішок і почимчикував до палацу хана. Сторожа зупинила його:
– Куди йдеш?
– У справі до хана.
– Зачекай, я попитаю дозволу в хана,– сказав джигіт і пішов у палац.
– Мій хане! Якийсь чоловік з мішком на плечах просить, щоб його впустили до вас,– доповідає джигіт.
– Нехай заходить,– дозволив хан, і селянина впустили до нього.
Зайшов селянин до хана, вклонився низенько та й стоїть, не знаючи, що сказати.
– З чим прийшов? – питається хан.
– Я приніс вам оце, – сказав селянин і витрусив перед ханом мішок. Звідти випав пеньок із землею. Побачив селянин, що було в його мішку, й налякався до смерті: «Отепер не вийти мені від хана живим».
Хан і справді розгнівався не на жарт.
– Ти що, надумав поглузувати з мене?! Чи я не бачив гнилого пня, що ти приносиш його мені в дарунок? Я накажу зітнути тобі голову!
– Мій хане! Все, що ви мовили, – правда, – заговорив селянин. – Недарма ж у народі кажуть: «Хан мудріший за тисячу мудрих». Через те я й приніс до вас цей пеньок. Я кажу, що він важить п’ять фунтів, жінка каже – вісім. Хто ж нас розсудить краще від хана, наймудрішого з мудрих.
«Щось він дуже хитрує,– подумав хан.– Не буду його вбивати, треба придивитись до нього».
– Виведіть цього пса! Всипте йому як годиться й киньте у підземелля, – наказав він своїм джигітам.
Б’ють селянина джигіти, а він кричить:
– Маю ханові щось казати! Одведіть до хана!
Привели його джигіти до хана.
– Кажи, що маєш казати,– наказує хан.
– У мішку я приніс до вас трохи землі. Я кажу, що це родючий чорнозем, а жінка каже: пісок з глиною. Розсудіть нас і за землю, хане.
– Геть, дурню! Геть з моїх очей! – вигукнув вкрай розлючений хан. Аж ногами затупотів.
А селянинові цього тільки й треба було – кинувся він щодуху з ханського двору й надвечір приплентався додому.
– Як тобі в хана гостювалося? – сміється з нього дружина, а тоді взяла чоловіка під руку, посадовила на килим, підклавши під боки подушки, й подала таку багату вечерю, що чоловік своїм очам не повірив.
– Не знаю, що це зі мною діється,– журився селянин.– Усілякі дива мені ввижаються. Орав я поле і виорав великий самородок, та коли приніс його до хана, самородок виявився трухлявим пеньком. Ох і дісталось мені од хана!.. Повернувся додому і бачу: замість черствого хліба чекає на мене розкішна вечеря. Я боюся доторкнутися до цих страв, щоб не сталося так, як з тим золотом у полі.
Засміялась дружина та й каже:
– Все, що з тобою сталося, так і було насправді. Ти справді виорав зливок золота, відніс до хана пеньок, і за це тебе справді побили. Правда й те, що перед тобою найсмачніші страви, які нам раніше і не снилися.
Тільки тепер зрозумів селянин, як його провела дружина.
– Ох і мудра ж ти в мене, жінко! А ми з ханом обидва дурні. Я хана обдурив, але ти обдурила нас обох. Хоч мене добряче побили в хана, та все, зрештою, добре скінчилося.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: