ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Верблюд, лисиця, вовк, лев і перепілка
Верблюд, лисиця, вовк, лев і перепілка

Бігла степом лисиця. Назустріч їй поважно іде верблюд.
– Гей, горбаню, куди ти простуєш? – запитує у нього лисиця.
– Шукаю таких місць, де було б удосталь доброї їжі та свіжої води, – відповідає верблюд.
– Візьми й мене, любий, з собою.
– Гаразд, ходімо разом.
От пішли вони вдвох. Дорогою зустріли вовка.
– Куди ви прямуєте?
– Шукаємо таких місць, де було б удосталь доброї їжі та свіжої води, – відказали верблюд і лисиця.
– Візьміть і мене з собою.
– Гаразд, ходімо разом.
Пішли вони втрьох. Дорогою зустріли лева.
– Агов, приятелі, куди шлях верстаєте? – питає їх цар звірів.
– Шукаємо таких місць, де було б удосталь доброї їжі та свіжої води, – відповіли верблюд, лисиця і вовк.
– Візьміть і мене з собою.
– Гаразд, ходімо разом.
Почимчикували вони вчотирьох.
Ішли вони, йшли й ось дісталися нарешті до зеленої ущелини. А в ній усього вдосталь: трава така, що неможливо стати, всякої дичини видимо-невидимо, з-під кожного каменю дзюркотить холодне джерельце.
Тут звірі й оселилися.
Лев, вовк і лисиця полювали на птахів. Верблюд живився травою. Жили вони дружно, не сперечалися.
Прийшла зима. Птахи полетіли в теплі краї, дрібні звірята сховалися в нори. Важко стало хижакам добувати їжу. Бувало, і день, і два, і три нічого не потрапляло на зуби. Лише верблюд не сумував: діставав з-під снігу траву та все гладшав.
Тоді лев, вовк і лисиця зібралися на раду – почали думати й гадати, як далі жити.
Лев і каже:
– Хтось із нас повинен пожертвувати собою заради товаришів.
Звірі спочатку зраділи, але, подумавши, занепали духом: нікому не хотілося помирати.
Отут і підвелася з місця хитра лисиця.
– Мудрий леве, ти правильно вирішив,– почала вона.– Але дозволь і мені, дурній, сказати кілька слів. Хто з нас найбільший? Верблюд. Хто з нас найгладкіший? Верблюд. Виходить, горбань і повинен пожертвувати собою задля нас.
Усім сподобалась лисиччина думка, і надумали звірі верблюда вбити та з’їсти. Почув він про це й заплакав:
– Любі мої, я завжди був вам вірним другом. Пожалійте мене, я вам ще знадоблюся.
Лев і вовк пожаліли верблюда і не зачепили його. Зрадів верблюд, ходить собі по ущелині, розгрібає сніг, їсть траву та все гладшає.
А звірі як і раніш жили надголодь, – і так вони схудли, що їх і не впізнати!
Ось одного разу лисиця й каже друзям:
– Давайте я поговорю з верблюдом. Можливо, мені поталанить умовити його віддати нам своє м’ясо.
Звірі згодилися.
Лисиця стрілою полетіла до верблюда, покрутилася-повер- тілася біля нього і, не сказавши йому жодного слова, повернулася назад.
– Верблюд погодився вмерти,– заторохтіла лисиця,– Тільки він суворо-пресуворо наказував, щоб м’ясо його ми розділили між собою порівну, нікого не ображаючи. Інакше, якщо хтось із нас буде несправедливий під час розподілу, він, мертвий, підведеться і втече від нас.
Звірі повірили довгохвостій і вбили верблюда.
Зідрали вони з нього шкуру й почали ділити м’ясо.
Як побачив вовк свіже м’ясо – не стерпів: схопив верблюжу нирку і проковтнув її.
Лев помітив це і, розлютившись, кинувся на вовка. Сірий – драпака, лев за ним. І ось вони зникли за горою.
А лисиці цього тільки й треба було. Не гаючи часу, вона сховала все м’ясо, а потім, вдаючи, що зажурилася, сіла на старе місце.
Прибіг лев та й питає:
– А куди ж зникло м’ясо?
Заплакала гірко лисиця та й каже:
– Лихо нам, лихо! Ви ж не виконали передсмертної волі верблюда, от і дорікайте собі – горбань од нас утік...
Лев повірив лисиці і голодний ліг спати.
Вночі, крадькома, підлазить до лисиці вовк. Вона і йому розповіла те саме, що й левові.
Упав сірий на землю, лежить і стогне від голоду й холоду.
А лисичка-сестричка тим часом збігала до скелі, дістала верблюдові кишки, всілася осторонь і ласує ними.
– Лисичко, лисичко, що це ти там жуєш? – питає вовк.
– Та ось, – стогне вона, – я так зголодніла, що витягую свої кишки та їм їх...
– І тобі не боляче? – аж затремтів здивований вовк.
– Спочатку було боляче, а тепер ні,– мовила лисиця.
Вовк і пристав до неї:
– Лисичко, лисичко, якщо ти кажеш правду, то витягни, дуже тебе прошу, і мої кишки. Я так зголоднів...
А лисиця тільки цього й чекала: витягла з сірого кишки,– він і здох. Зідрала з вовка шкуру, а м’ясо сховала під скелею.
Прокинувшись уранці, лев побачив біля себе лисицю. Вона лукаво на нього зиркала.
– Чого тобі? – похмуро запитав лев.
– О мій друже, дивлячись на тебе, я згадала твого батька. Він був дуже хоробрий. Глянь на цю високу скелю. Він любив стрибати у прірву з її вершини. Ти дуже схожий на свого батька, можливо, навіть переважаєш його... Але мені здається, що в тебе ніколи не вистачить духу стрибнути у прірву, – смиренно промовила лисиця.
– Ти погано мене знаєш,– гордо кинув лев, і очі його заграли злістю. Хотів було стрибнути, – але зупинився на краю скелі. Глянув у прірву, і запаморочилася в нього голова.
А лисиця посміхається:
– Я ж тобі казала, що ти – боягуз.
– Ти погано мене знаєш,– проричав цар звірів і кинувся вниз. Він упав на гостре каміння. Лежить лев, стікає кров’ю і не може поворухнутися.
Тоді, обережно ступаючи, до нього підкралася лисиця.
– Ну, як себе почуваєш, мій хоробрий друже? – запитала довгохвоста.
– Мені дуже боляче, я вмираю...– простогнав цар звірів. М’яса верблюда, вовка і лева вистачило хитрій лисиці майже на всю зиму. Але під весну вона знову почала голодувати. Нарешті, якось їй поталанило спіймати старого перепела. Лисиця й каже йому:
– Якщо за себе віддаси пташенят, відпущу тебе на волю.
– Гаразд, – тремтячим голоском мовив перепел,– Мої пташенята ховаються он у тих чагарниках. Іди туди, поклич їх тричі моїм голосом, і вони вийдуть до тебе. Я кричу їм: «Лити- поливати, лити-поливати, їстоньки поспішати», – і вони вже знають цей оклик.
Лисиця відпустила перепела і почала підкрадатися до чагарників.
– Лити-поливати...– прокричала вона, а далі забула.
– На лисицю наплювати, на лисицю наплювати! – весело підказав перепел, спурхнув і полетів.
Так довгохвоста й залишилася ні з чим.
Через кілька днів ішла лисиця дібровою. Бачить – сидить
на дереві перепел. Надумала лисиця відомстити йому за минуле й каже солодким голосочком:
– Перепеле, перепеле, ти чув новину?
– Ні, не чув.
– Тож знай: віднині всі звірі й птахи житимуть у мирі й любові, не кривдитимуть і не шкодитимуть один одному. Давай і ми з тобою помиримося. Спустися, друже мій, униз, на землю – я обніму тебе, як брата.
Перепел нічого не відповів і раптом почав розгублено озиратися на всі боки.
– Що ти там побачив? – нетерпляче запитала лисиця.
– Та ось бачу я з дерева, що сюди біжать собаки, та ніяк їх не перелічу,– відказує стривожено перепел.
– Собаки? – ойкнула лисиця й побігла.
– Зачекай, зачекай! – кричить їй навздогін перепел.– Чого ти злякалася? Ти ж сама щойно говорила, що всі звірі й птахи житимуть у мирі й любові.
– А звідки я знаю, чи відомо про це собакам? – тільки і встигла сказати лисиця й зникла з очей.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: