ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Чудовий сад
Чудовий сад

Жили колись два бідняки: Асан і Хасен. Асан обробляв клаптик землі, Хасен пас свою маленьку отару. Так вони заробляли собі на прожиток. Асан і Хасен були удівцями. В Асана була вродлива й ласкава донька – його втіха, а в Хасена – сильний і слухняний син – його надія.
Якось однієї весни, коли Асан збирався вийти на своє поле, Хасена спіткало велике лихо: вся його отара загинула. Прийшов Хасен до товариша і каже:
– Асане, я прийшов попрощатися з тобою. Отара моя загинула, а без неї невдовзі загину і я.
Почувши ці слова, заплакав Асан і, пригорнувши Хасена до грудей, промовив:
– Друже мій, тобі належить половина мого серця, не відмовляйся ж, візьми й половину мого поля. Заспокойся, візьми кетмень й берися за роботу.
З того часу і Хасен став хліборобом.
Минали дні, минали місяці, минали роки. Якось Хасен перекопував своє поле і раптом почув, що кетмень об щось ударився. Став Хасен квапливо розгрібати землю в цьому місці, й незабаром побачив старий казан, по самі вінця наповнений золотими монетами.
Не тямлячи себе від радості, Хасен схопив казан і кинувся стрімголов до землянки товариша.
– Радуйся, Асане,– кричав він на бігу,– радуйся! І до тебе прийшло щастя! Я викопав на твоїй землі казан із золотом. Тепер ти позбудешся злиднів!
Асан зустрів його привітною усмішкою й сказав:
– Я знаю твою безкорисливість, Хасене, але це твоє золото, а не моє. Ти знайшов скарб на своїй землі.
– Я знаю твою великодушність, Асане,– заперечив Хасен, – але, подарувавши землю, ти не дарував мені того, що сховано в її надрах.
– Дорогий друже, – сказав Асан, – усе, чим багата земля, має належати тому, хто цю землю полив потом.
Довго вони сперечались, і нарешті Асан мовив:
– Облишмо це, Хасене! У тебе є жених – син, у мене наречена – донька. Вони давно кохають одне одного. Давай одружимо їх і віддамо їм це золото. Хай наші діти не знають злиднів.
Коли друзі сказали про це дітям, ті замалим не вмерли від щастя. Того ж дня відгуляли весілля. Юнак і дівчина оселилися в землянці Хасена, а Хасен перейшов до Асана.
Наступного дня, тільки-но почало розвиднятися, молодята пішли до батьків.
– Що трапилося, діти? – занепокоєно спитали вони,– Чого ви так рано встали?
– Ми прийшли сказати вам,– відповіли молоді люди,– Що не годиться дітям володіти тим, від чого відмовились їхні батьки. Ми багаті й без золота. Наше кохання цінніше за всі скарби світу.
І вони поставили казан посередині землянки.
Знову зчинилася суперечка про те, кому ж має належати скарб, і тривала вона доти, поки не вирішили всі разом піти до одного відомого мудреця, який жив далеко в степу.
* * *
Йшли вони степом багато днів та ночей і нарешті дісталися до кибитки мудреця.
Кибитка самотньо стояла серед степу, чорна й убога.
Увійшли подорожні до кибитки й привіталися.
Мудрець сидів на клапті старенької повстини. Обабіч нього сиділо четверо його учнів.
– Яка біда привела вас до мене, люди добрі? – запитав мудрець подорожніх.
І ті розповіли йому про свою суперечку. Вислухавши їх, муд-
рець довго сидів мовчки, а потім, звернувшись до старшого учня, запитав:
– Скажи, як би ти вирішив на моєму місці цю суперечку?
Старший учень відповів:
– Я наказав би віднести золото ханові, бо він володар усіх скарбів на землі.
Мудрець насупив брови й запитав другого учня:
– Ну, а як би ти розв’язав цю суперечку на моєму місці?
Другий учень мовив:
– Я забрав би золото собі, бо те, від чого відмовляються позивачі, по праву належить судді.
Ще дужче насупився мудрець, але так само спокійно запитав третього учня:
– А яка твоя думка? Третій учень відповів:
– Якщо це золото нікому не належить і всі від нього відмовляються, я звелів би знову закопати його в землю.
Ще похмурішим став мудрець і запитав четвертого, наймолодшого учня:
– А ти що скажеш, моя дитино?
– О мій учителю! – відповів наймолодший учень,– Вибач мене за простоту, але я думаю так: я посадив би за це золото в голому степу тінистий сад, щоб у ньому могли відпочивати й розкошувати втомлені бідняки.
Почувши ці слова, мудрець підвівся з місця і зі слізьми на очах обняв юнака.
– Воістину мають рацію ті, – сказав він,– що кажуть: «Вважай старшим за себе і молодшого, якщо він розумний».
Ти справедливо розсудив, друже мій. Візьми ж це золото, поїдь до ханської столиці, купи там найкращого насіння і, повернувшись, посади сад, про який ти казав. І хай вічно живе серед бідняків пам’ять про тебе і про цих великодушних людей, що принесли золото.
Юнак узяв золото й пішов до ханської столиці.
Довго мандрував він степом і нарешті дістався до столиці ханства. У місті він одразу подався на базар і довго блукав серед галасливої юрби у пошуках торговців насінням, принагідно роздивляючись на ви-ставлені біля крамниць дивовижні речі і яскраві тканини. Раптом за його спиною пролунав дзвін караванних балабон– чиків і почулися пронизливі крики. Юнак озирнувся й побачив: через базарний майдан ішов довгий караван, навантажений незвичайною поклажею: замість тюків з товарами на верблюдів були нав’ючені живі птахи, тисячі птахів, які гніздилися в горах, у лісах, у степах і в пустелі. Птахи билися голівками об верблюжі боки, жалібно квилили. Серце юнака стислося, коли він побачив цю жахливу картину. Проштовхавшись крізь юрбу роззяв, він підійшов до караван-баші й запитав:
– Аксакале, хто прирік цих чудових птахів на таку страшну муку і куди ви їдете?
Караван-баші відповів:
– Ми їдемо до хана. Птахи призначені для ханського столу. Хан дасть нам за них п’ятсот червінців.
– А відпустиш їх на волю, якщо я дам тобі вдвічі більше?
Караван-баші глузливо глянув на нього та поплентався далі.
Тоді юнак скинув з пліч мішок і розкрив його перед хазяїном птахів. Караван-баші зупинився, не вірячи своїм очам, і, дотямивши, яке багатство йому пропонують, відразу ж наказав караванникам випустити птахів.
Юнак довго стежив за птахами, та коли вони зникли з очей, підняв з землі порожній мішок і пішов додому. На серці в нього була радість, ноги немов летіли, з уст сама собою лилася весела пісня.
Але чим ближче підходив до рідних місць, тим дужче оволо дівало ним каяття, тим дужче давило груди.
Довго мучився юнак і, стомлений, міцно заснув. Аж бачить він сон: невідомо звідки сіла йому на груди чудова пташка й заспівала дивним голоском:
– О добрий юначе! Забудь свій смуток! Вільні птахи не зможуть повернути тобі золота, зате вони по-іншому віддячать тобі за твоє милосердя. Прокинься швидше і ти побачиш таке, від чого на серці стане радісно.
Сказавши ці слова, пташка пурхнула й полетіла. Юнак розплющив очі і завмер од подиву: степ потопав у пташиному морі.
Птахи розгрібали лапками в землі ямки, кидали в них із дзьоба насіння й загортали крильми.
Юнак поворухнувся, і тієї ж миті птахи стрілами шугнули в небо. І знову день став ніччю, а від помахів пташиних крил по землі пронеслася буря. Але слідом за тим трапилось іще більше диво: з кожної ямки, викопаної птахами, раптом виткнулися зелені пагінці; вони росли все вище і вище та незабаром перетворилися на могутні розлогі дерева.
Величних яблунь було не злічити. Між стрункими стовбурами виднілися виноградники, зарості урюку, сонячні галявини, покриті буйною травою і яскравими тюльпанами. Буле гарно, як у раю.
Юнак здивовано озирався на всі боки і ніяк не міг повірити, що бачить сад наяву. Щоб перевірити себе, він голосно крикнув і ясно почув свій голос. Тоді він чимдуж кинувся додому і розповів про все мудрецеві. Вислухавши його розповідь, і мудрець, і його три учні, і Асан з Хасеном, і їхні діти захотіли негайно побачити сад.
Тим часом чутка про чудовий сад прокотилася по всьому степу. Першими у сад прискакали на своїх баских інохідцях вершники-багатії. Але тільки-но вони під’їхали до узлісся, як перед ними постали високі залізні грати на семи замках. Вершники скочили на сідла і спробували через загорожу дотягнутися до золотих яблук. Але кожен з тих, хто доторкався до яблука, відразу втрачав силу і, як мертвий, падав на землю. Побачивши це, вершники злякалися й чкурнули додому.
Потім до саду з усіх кінців рушили юрби бідняків. Коли вони наблизилися, замки впали і ворота широко розчинилися. До саду ввійшли чоловіки, жінки, старі люди й діти. Вони ходили стежками, топтали пелюстки квітів, а пелюстки не в’янули; люди пили воду з ариків, а вода не мутніла; люди зривали з дерев плоди, а плодів не меншало. Цілий день не вщухали в саду звуки домбри, веселі пісні, голосний сміх.
Коли ж настала ніч і на землю спала темінь, з яблук раптом полилося ніжне голубе світло, птахи заспівали тиху солодку пісню. Тоді бідняки полягали на духмяній траві під деревами і міцно-міцно поснули, уперше за все своє життя щасливі й задоволені.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: