ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Як луна лисеня провчила
Як луна лисеня провчила

В одній мисливській лисячій родині було маленьке лисеня. В нього було ще двоє братиків і дві сестрички. Всі вони були такі червоненькі, з пухнастими хвостиками. Усі дзвінко дзявкали.
Жила ця родина в теплій, сухій норі біля підніжжя високої гори. За цією горою здіймалися великі сопки, вкриті вічними снігами. Там завжди гуляв вітер, і батьки казали своїм дітям:
– Коли ви станете великі й самостійні, ми вам дозволимо скрізь бігати. Але зараз до тих гір ходити не можна. Там бувають снігові обвали. Впаде брила снігу, заб’є й засипле так, що й не врятуєшся.
– Добре,– кажуть лисенята, – ми туди взимку не ходитимем, почекаємо літа. Коли снігу не буде, побіжимо туди.
– Ні,– кажуть старі лисиці,– влітку з верховин велике каміння падає. Висить отака ненадійна каменюка, вітер дмухне, розхитає її, вона й покотиться додолу. По дорозі ще й інші камені зрушить з місця. Якщо потрапите під отакий кам’яний дощ, там назавжди й зостанетесь!
– Ото добре, що в нас такі досвідчені батьки,– шепочуться поміж себе лисенята,– навчили нас доброму. Не підемо ми туди, де взимку снігові обвали бувають, а влітку кам’яний дощ іде.
Тільки маленьке лисеня зовсім інакше міркувало. Слухало воно повчання батьків, а само думало: «Хитрі наші батьки, не хочуть, щоб ми без них ходили полювати. А серед гір, напевно, дичини більше, ніж у долині. Вони нас тільки лякають. А насправді сопки зовсім не страшні».
Минула зима, прилетіли птахи. Біжать з гір струмки. Дивиться на них лисеня й думає: «Он які струмочки веселі, а біжать вони з сопок. Мабуть, там весело, а не страшно. Та й чого мені боятись? Я хоробре. Я, певно, хоробріше за батьків, нічого не боюсь».
І пішло лисеня до сопок.
Спинилося коло підніжжя високої-високої скелі й дзявкнуло:
– Дзяв! Он яке я хоробре!
Найближча луна відразу ж відгукнулась: «Дзяв!» – і тихенько покотилась по верхівках: «Дзяв, дзяв, дзяв...» Що Далі відкочувалося, то слабкіше чулося.
– Еге-ге,– каже само собі лисеня,– сопка тільки на зріст велика, а голосок у неї такий же, як і в мене, навіть тихіший. Чого ж мені боятись?
– Гей-гей, я хоробре! Дзяв! Нічого не боюсь! Дзяв! У сопки голос такий, як і в мене! Дзяв, дзяв!
Докотилося це до вітра. Розгнівався великий вітер Анукатагахпак: «Провчу я цього нахабного хвалька!»
Дмухнув на сопки, зірвав великий камінь і жбурнув його зі схилу. Котиться вниз камінь, все за собою тягне. Тут луна грізно загуркотіла:
– Хто тут вихваляється?! Хто дзявкає?!
Ще дужче загула луна, відбиваючи гуркіт каміння:
– Бережись, кому життя дороге!
Лисеня підібгало хвостик під черевце, вуха притисло до потилиці. Озирнулося на всі боки та бочком, бочком на стежку вибралося.
– Ні... ні... це я так тільки... пожартувати хотіло! – злякано дзявкнуло воно та як пуститься навтьоки! Так. що й вітер не дожене! Скотилося до себе в нору, віддихалось. Подивилось на своїх братів та сестер, хотіло було похвалитися: «А я до сопок ходило і зовсім не злякалося!» – та тільки вийшло в нього одне:
– Дзяв!
Бо зуби з переляку цокотіли.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: