ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Злодій та царенко
Злодій та царенко

Був собі один цар. Унадився до нього злодій, і нема від нього рятунку.
От цар налив на дорозі смоли, а зверху грошима присипав і поставив сторожу.
Ось злодій знову йде красти, а чоботи й прилипли до смоли. Він смик-смик, а варта й ухопила його.
Зрадів цар, запросив у гості двох сусідніх царів і сіли пити-веселитися. А всі троє мали по синочку. Побігли хлопчаки надвір бавитися.
От і каже малий царенко своїм гостям-товаришам:
– Отам у в’язниці сидить у нас злодій. Ану ж чи котрий із вас докине палкою до нього.
Кинув один – не попав, кинув другий – теж ні. Аж ось полетіла царенкова палиця та й попала прямо до злодія. Пішов царенко до злодія та й просить:
Віддай мені палицю,
А злодій йому?
– У твоєї матері в косах є ключ, іди принеси й відчини двері, а я тобі й палку віддам і ніколи не забуду тебе.
Пішов царенко до матері, витягнув ключа й випустив злодія. Віддав той царенкові палицю й каже:
– Я ще тобі знадоблюся,– тоді, коли ніхто не зможе допомогти.
Прибігає царенко зажурений до батька та й каже:
– Ой, тату, що я наробив, чи ти мені простиш?
– Прощу, сину, що б там такого було вже, що не вибачити тобі.
– Ні, знаю, що не простиш!
– Та кажу, що прощу!
– Ну коли так, то обіцяй при людях.
Покликав цар свідків, пообіцяв, що пробачить, тоді царенко і каже:
– Я випустив злодія.
Цар як почув, ухопив у руки меча, аж люди одраджують:
– Мусиш простити, бо ж пообіцяв.
Тоді цар і каже синові:
– Іди звідси, щоб ти світ за очі пішов.
Що робити хлопцеві, встав та й пішов. Іде та іде, аж назустріч йому хлопчак, трохи старший за царенка. Побраталися вони та й пішли далі. Коли це побачили річку край урвища, і царенкові захотілося води.
– Іди та й напийся,– каже йому побратим.
Пішов царенко напився, але ніяк на гору не видереться.
– Подай мені, брате, руку,– просить царенко побратима.
А той йому:
– Коли віддаси мені свій одяг та прізвище, то подам.
Що робити царенкові, погодився. Віддав побратимові свої, царські шати, переписав прізвище, і той допоміг йому вилізти на гору.
Довго йшли чи й ні, а прийшли до одного царя. Глянув цар на них і прийняв старшого хлопчика за царенка, через те що той мав і одіж та й ім’я теж царське. Отож і питає його цар:
– А це ж хто з тобою?
– Та мій товариш,– каже.
А в цього царя та була дочка, і вибрав він їй за нареченого старшого хлопця, царенка ж на кухню послав. Тільки ж царівна як глянула на хлопців, так і вподобала царенка. Ото й просить його:
– Побалакай зі мною.
А царенко наче німий, ані слова, ні півслова. Закохалася царівна, все ходить слідком за царенком.
Дізнався про те цар та й перевів царенка з кухні до свиней. Але увечері, коли царенко жене свиней додому, царівна де й візьметься, так і вибіжить до нього.
Поскаржився наречений цареві, а той і послав царенка табуни пасти. Зажурилася царівна, насилу витримала один тиждень, а на другий пішла до батька та й каже:
– Цар ти, панотче, але чи знаєш, як упізнати вояка, коли йде шляхом?
– А не знаю!
– Ото ж бо й воно, – каже дочка. – А треба, щоб вони якісь позначки мали.
Сподобалася цареві ця думка, і скликав він військо. Прийшло військо, і всіх коней царенкові доручили. А царівна стоїть на ганку та й виглядає: чи йде вже мій хлопець, чи ні.
А царенко пригнав коней та й ліг спати. Прокидається, зирк,– нема й хвоста. Сів і плаче, коли це де не. взявся злодій. Глянув на царенка та й питає:
– Чого ти плачеш?
– Як мені не плакати, коли я табун проспав.
Забрав злодій царенка додому, поставив перед ним десять полумисків із стравами та й каже:
– Оце повинен ти з’їсти.
Прів, прів царенко над тією їжею, а таки виїв.
Ото й питає злодій:
– А чи бачиш мене?
– Та так, бачу,– каже царенко,– наче ти з муху завбільшки.
Узяв тоді злодій сопілку та як заграв – той табун наче вродився.
Знову погнав царенко коней на пашу та й заснув. Прокидається – немає коней. Ото сів та й плаче. Аж це знову злодій та й питає:
– Чого ти плачеш?
– Коли знову коні погубилися.
Веде його злодій знову додому й дає вже п’ятнадцять полумисків їжі. Як уже там не було, виїв царенко ту їжу, а злодій і питає:
– Бачиш мене?
– Бачу, такий ти, як комар завбільшки.
– То йди ж,– каже злодій, – та заграй на сопілку.
Заграв царенко, коні наче вродилися. Погнав їх до стайні, а тоді ліг спати. Прокидається – коней немає. Він у плач, коли це злодій та й питає:
– А що таке?
– Знову коні погубилися.
Повів злодій царенка додому, поставив перед ним двадцять полумисків. Наледве виїв царенко, а злодій і питає:
– То бачиш мене?
– Та щось таке літає, ніби мошка.
Тоді злодій дав йому хустку й загорнув у неї три кінських волосини.
– Оце,– каже,– як буде тобі сутужно, стряхнеш цю хустину і прибудуть до тебе троє лицарів. Що треба, усе зроблять. А спалиш ці волосини, постане перед тобою кінь.
Дав злодій царенкові ще й сопілку. Пішов той, заграв на сопілці, коні й прибігли. Тільки загнав до стайні, як уже й вояки йдуть, що їх цар позначкував.
Минув іще тиждень, знову захотілося царівні побачити коханого. От пішла вона до батька та й питає:
– Чи доберете, панотченьку, котрі коні ваші, а котрі ні?
– А бог його знає, – відповідає їй цар.
– Отож усіх треба позначкувати.
Сподобалася цареві доччина витівка, наказав пригнати усіх коней. Ото жене царенко на другий день табун, а царівна вже стоїть, виглядає: може ж, таки побачу мого хлопця.
Аж ось побачила, підбігла до нього, а той ані гу-гу.
Позначкували коней, погнав царенко їх назад, а царівна й просить батька:
– Чи не гріх того хлопця все коло коней тримати, постав його знову до печі.
Перевів цар царенка на кухню, а царівна на свого нареченого й не дивиться, одно коло печі крутиться та любим милується.
Знову пішов наречений до царя та й каже:
– Не шанується твоя дочка, до кухаря залицяється.
Розгнівався цар і кинув царенка до в’язниці.
Сполошилася царівна, поскликала нишком візирів та й каже:
– Знайдіть мені такого копача, щоб вирив хід від в’язниці до моїх покоїв.
Привели їй такого копача, недовго й рив той чоловік. Обдарувала його царівна й пішла до в’язниці. А на другий день знову, і так день при дні, тільки ж той ні слова їй не мовить.
Коли це приходить до царя триголовий дев та й каже:
– Або шукайте кого, щоб зі мною побився, або віддавай мені дочку.
– Ану ж бо, зятю, – каже цар своєму обраному зятеві, – іди з девом битися.
А той:
– Хай бере дочку, я її на півдорозі одіб’ю.
Забрав дев царівну. Як почув те царенко, вихопив хустку, стряхнув її, так і постало перед ним троє лицарів. Пробили вони стелю й вивели царенка на волю. Спалив він червону волосину, аж підлітає до нього червоний кінь, осідланий, при збруї, ще й для царенка на сідлі шати та зброя.
Одягнувся царенко, скочив на коня й погнався за девом. Невдовзі наздогнав і каже:
– Хай царівна осторонь сяде, щоб не злякалася, як ми битися почнемо.
Почали битися. Переміг царенко дева, повідрізував голови й везе царівну назад. Коли це назустріч наречений. Ухопив він царівну, а царенко знову пішов до в’язниці.
Привозить наречений царівну додому та й хвалиться:
– Бачте, тату, казав же я, що на півдорозі відіб’ю, та й відбив.
А царівна:
– Ой ні, тату, інший мене визволив.
Але цар не слухає. Тоді царівна побігла до в’язниці та й каже царенкові:
– Визволили мене, чи ти радий?
А той мовчить.
На другий день приходить до царя шестиголовий дев і каже:
– Або виводь кого, щоб зі мною побився, або ж давай дочку.
Побігла царівна до в’язниці та й каже царенкові:
– Коханий мій, хоч обізвися ж до мене, тепер мене забирає вже шестиголовий змій, може, я тебе вже й не побачу.
Мовчить царенко, тільки думкою перекидається: нічого, мовляв, повідрубую я й шість голів.
А наречений знову каже цареві:
– Хай бере дев, я на півдорозі царівну відіб’ю.
Забрав дев царівну. А царенко знову майнув хустиною,
три лицарі пробили стелю й вивели його на волю. Спалив царенко синю волосину, аж підлітає до нього синій кінь. Скочив на нього царенко та й доганяє дева. Наздогнав та й каже девові:
– Хай царівна осторонь сяде, щоб нічого їй не причинилося, як ми битимемося.
Потім вихопив шаблю й відрубав усі шість голів. Тоді забрав царівну та й везе назад. Аж у дорозі знову зустрічає їх наречений. Забрав царівну й повіз, а царенко знову сів до в’язниці.
Привіз наречений царівну додому та й хвалиться:
– А бачте, казав же я, що на півдорозі одіб’ю, та й відбив.
А царівна знову:
– Ні, тату, інший мене визволив.
Знову не вірить батько.
Пішла царівна до в’язниці, обіймає царенка та все просить:
– Та скажи ж мені хоч слово, знову мене визволили.
Мовчить царенко.
На третій день, приходить дев’ятиголовий дев і каже цареві:
– Або шукай кого, щоб побився зі мною, або давай дочку.
– Іди бийся,– каже цар нареченому,
А той:
– Хай бере, я на півдорозі відіб’ю.
А царівна вже у в’язниці, молить, благає царенка, щоб хоч слово мовив:
– Вже я, мабуть, тебе не побачу! Хто мене тепер порятує?
І на цей раз промовчав царенко. Пішла царівна до дев’ятиголового дева й просить:
– Дай мені ще тиждень дома пожити, а вже потім забереш.
Погодився дев, а царівна сіла вишивати на своїй хустині царенкове лице, щоб при собі мати.
Минув тиждень, забрав дев царівну.
А царенко знову майнув хустиною, прискочили троє лицарів, пробили стелю, вивели його на волю.
Спалив царенко чорну волосину, примчав до нього вороний кінь, сів на нього царенко й поїхав доганяти дева. Наздогнав і каже:
– Хай царівна сяде осторонь, щоб не злякалася, як ми битимемося.
Почали битися.;
Відрубав царенко вісім голів, а коли рубав дев’яту, з правої руки потекла кров. А царенко й не бачить, ліг царівні на коліна та й заснув. А кров аж дзюрчить. От царівна й каже сама собі:
– Тричі порятував мене цей лицар, а я кохаю того хлопця. Хтозна-чого я до нього припадаю, а він і не обзивається!
Ото взяла та й перев’язала руку тією хусткою, що на ній лице свого коханого вишила.
Прокинувся царенко, та й не знає, що поранений. Посадив царівну на коня й сам сів, та й поїхали.
В дорозі знову зустрівся їм наречений. Забрав царівну, а царенко пішов до в’язниці.
Привіз наречений царівну додому та й знов став хвалиться:
– Бачте, казав же я, що на півдорозі одіб’ю!
А царівна аж кричить:
– Ні, тату, це не він, інший мене врятував.
Знову не вірить батько. Що робити царівні, пішла до в’язниці. Увійшла, а її коханий спить, рука хусткою замотана.
Як глянула царівна, мало не зомліла:
– Так ось хто мене рятував,– каже.
Побігла до батька, веде до в’язниці. Цар як побачив хід, вихопив меча і хотів убити й царівну, й царенка.
– Як посміли! – кричить.
Аж прокинувся царенко, вихопив шаблю й до царя, а той:
– Хай тобі й царство, й царівна, тільки мене хоч не вбивай.
От повінчалися царенко з царівною та й живуть.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: