ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Ірміса
Ірміса

Були собі дід та баба, і не мали вони ані лялечки. Аж на старості років знайшлося в них дитятко. Тільки дід недовго тішився, невдовзі й помер.
А баба тужила-тужила, що нічим сина годувати, та й віддала оленисі, щоб та годувала. А дитя так звикло до оленихи, що куди та, туди й воно.
А в тому лісі часто царенко полював. От якось побачив він олениху з дитинкою та й годі полювати, поїхав додому. А батько й питає:
– Чом же ти, сину, й не полюєш?
А син:
– Дай мені шістдесят пудів ланцюга залізного та сто двадцять душ челяді.
Дав йому батько, пішли до лісу. Тільки забачив царенко хлопчика, велів упіймати. Кинули люди ланцюг, закрутили, а хлопчак як понатужився, так той ланцюг тільки трісь та й порвався. Ще б нічого, а то геть усю челядь перебив, тільки царенко й зостався живий.
Прийшов царенко додому та й каже батькові:
– Як не вволиш мою волю, накладу на себе руки..
– А що ж там таке,– питає батько,– що вже й руки маєш на себе накладати?
А син і відповідає:
– Бачив я в лісі криву олениху з хлопчиком. Ловили, ловили й не впіймали.
Знову дає батько ланцюга й челяді, а все не гаразд. П’ять разів посягався царенко, але тільки даремно люди гинули. Аж на шостий раз упіймали хлопця й привели до палацу. Назвали його Ірміса. Дав царенко хлопцеві кімнату, а їсти ніяк не навчить. Як схочеться Ірміса їсти, йде до оленихи та й смокче молоко.
От царенко й думає': «Навчу я його їсти та одяг носити». Та й наказав, щоб обід та вечерю подавали йому в кімнаті Ірміса.
Дивився той дивився, та й собі почав так робити. Встане, одягнеться, вмиється та й сідає до столу. А вже як і балакать навчився, попросив царенко батька, щоб у палац його перевели.
Відтак і на лови почали разом ходити, тільки Ірміса дужчий був. Було, як пустить стрілу вгору та впаде вона додолу, царенко тягне з землі щосили, та й не витягне, а Ірміса раз – і вихопив.
Якось цар їде кудись у гості і полишає ключі Ірміса.
– Дивись,– каже,– як прокинеться мій син та проситиме, щоб показав йому кімнати, всі покажи, тільки в дванадцяту не заводь, бо зведеш зі світу.
Поїхав цар, а царенко прокинувся та й каже:
– Поводи мене по кімнатах.
Показав Ірміса одинадцять, а в дванадцяту не веде. Вихопив тоді царенко меча та й каже:
– Або покажеш, або і тебе вб’ю, і себе.
Що робити, відчинив Ірміса двері. А там красуня намальована на стіні, царенко як глянув, то й знепритомнів. Забрав його Ірміса, поклав у ліжко та й каже:
– Аби ти жив-здоров був, а вже я її знайду.
Приїхав цар та й ну дорікати Ірміса:
– Нащо ж ти,– каже,– показав той малюнок!
А юнак йому:
– Дай мені тільки волю, і я знайду ту красуню.
Пустив його цар, лаштується Ірміса в дорогу, а царенко
й собі. Та й пішли.
Ідуть та й ідуть, уже й рік минув. Аж прийшли край синього моря, при березі яблуня росте і яблук рясно-рясно.
От Ірміса і каже царенкові:
– А натруси-но яблучок!
Пішов той, та й не втрусить.
Тоді Ірміса кулаком гух по стовбуру, яблука так і посипалися. Сіли полуднувати. Коли це виходить із моря дев і кричить:
– Хто це яблука їсть із яблуні, яку ще мій дід садив? Зараз я його вб’ю!
А Ірміса і гукає:
– Сюди ходи, бо як же ти вб’єш?
Підступив той дев, а Ірміса його кулаком як ударить та й убив.
А вже з моря другий дев суне і те саме кричить, що й перший. Убив Ірміса і того.
Коли суне третій та аж реве,
– А ходи сюди,– кричить йому Ірміса,– тут твої братчики лежать, та й тобі місце буде.
Приволікся той дев, почали битися.
Довго билися, нарешті вбив Ірміса й третього, та й пішли далі.
Приходять до хати одного дева, а там дві девихи. От девихи й кажуть:
– Тікайте, люди добрі, хутенько, бо прийдуть деви, то буде вам лихо.
Тільки хлопці на те не дуже зважали, сіли в холодочку та й їдять яблука. Коли це йдуть три деви, один і гукає:
– А хто ж це прийшов до нашої господи та в холодочку сидить?
А Ірміса йому:
– Ходи сюди, то скажу.
Тільки дев до нього, а Ірміса повалив його, ще й коліном придавив. Виткнувся другий, а юнак і поклав його хрестом на брата. Тоді третій як зареве:
– А хто ж моїх братів ухрест поскладав та вбити заміряється? Зараз я його вб’ю.
Ухопив його Ірміса, поклав на купу зверху та й питає:
– Повбивати вас чи ні?
Почали деви проситися:
– Не вбивай, краще побратаймося!
Пустив їх Ірміса, пішли до хати.
Повітали деви побратимів і ну дорогу показувати:
– Як сюди підете – тридцять днів ітимете, і ніхто страшний вам не трапиться, а як туди підете – за десять днів дістанетеся до тієї красуні, тільки ж деви там живуть, то поїдять вас. Якщо ж ви девів подужаєте, то прийдете, врешті, до красуні. Дасть вона вам повечеряти й постіль постеле. Коли ж заснете, то вона захоче вам на палець персня надіти. Отож дивіться не спіть. Як тільки вона почне скрадатися зі своїм перснем, ми пустимо стріли, тоді й хапайте красуню.
Подякували царенко та Ірміса девам і пішли.
Ідуть, ідуть, коли це трапився їм дім, а в ньому велетень дев живе.
Заходять побратими до хати, аж там дев спить, а дівчина красуня мух проганяє. Як побачила дівчина юнаків, жахнулася:
– Тікайте хутко, бо прокинеться дев, то і вас поїсть, і мене.
– Ходи сюди,– каже їй Ірміса.
А мухи сядуть на дева та й розбудять.
– Ото й буде добре, а ти йди сюди.
Підійшла до них дівчина, а дев прокинувся та й реве:
– Була коло мене людська душа, на один зуб покласти, хто це її забрав?
А Ірміса йому:
– Хто ж би, як не я!
Почали битися. Довго билися, нарешті вбив Ірміса дева, забрав дівчину та й одвів до тих трьох девів, що берегли. А тоді далі пішли. Ідуть, аж бачать стоїть хата, деви весілля справляють.
От побачив старший дев, що прийшли якісь там чужинці, та й посилає одного дева, дізнатися хто.
Ірміса і його вбив. Скільки той найстарший дев не посилав, Ірміса усіх повбивав. Тоді вийшов сам найстарший дев, почали битися. Ударив дев – загнав Ірміса по коліна в землю. Лупнув Ірміса – загруз дев по груди. Ударив іще раз – ув’яз дев по шию. Кинувся Ірміса голови йому стинати, а їх у дева аж сто. Зітнув Ірміса п’ятдесят та й питає:
– То що, життя чи смерть?
– Життя,– одказує дев.
Випустив його Ірміса, а дев знову битися заміряється. Загнав тоді його Ірміса у землю й заходився стинати голови. Дев ну благати:
– Тільки випусти мене, я всю мою силу царенкові віддам.
Випустив його Ірміса, сам лаштується в дорогу, а царенка з девом лишає та й наказує:
– Передай же царенкові свою силу та навчи добре воювати.
Пішов Ірміса, знайшов, де живе та красуня. Саме вечоріло. Подала красуня вечерю, послалась і вклала Ірміса спати. Минула година, взяла красуня персня й скрадається, щоб надіти його Ірміса на пальця. Тоді три деви пустили стрілу й Ірміса вхопив красуню за пальця. Тоді вона й каже:
– Мабуть, я тобі судилася.
Та й натягла персня собі на пальця.
– Ні, – каже Ірміса,– не мені ти судилася, а побратимові моєму.
Уранці красуня загадує девам:
– Принесіть усі по одній подушці на посаг. Віддаюся я за чужинця.
На другий день забрали деви весь посаг і повезли красуню до царенка. Приїхали, бачать, сидить царенко, у попелі бабрається. Де вже сам зріс у силі, х'тозна чи й та, що мав, зосталася.
Схопив тоді Ірміса дева та й питає:
– Чом же ти обіцянки не виконав?
Злякався дев, хутко віддав царенкові свою силу, а Ірміса взяв і вбив дева. Забрали все його добро та й пішли до трьох девів. Справили там весілля й полягали спати під яблуню.
Уночі прилетіло якесь хтозна-що і вкрало царенкову дружину. Схопився Ірміса, збудив девів і каже:
– Бачите, якийсь дев украв царенкову дружину. Ви тут побудьте, а я з царенком піду шукати.
Ішли, ішли й прийшли до того дева, що вкрав царенкову дружину. Та саме у дворі сиділа, а дева не було, пішов на лови.
От Ірміса і просить красуню, щоб дізналася, в чому девова душа.
– Добре,– каже та,– прийдіть за місяць.
Пішли ті, поселилися в печері.
Минув тиждень, красуня й питає дева:
– Скажи, де твоя душа?
– Нащо тобі моя душа?
– Та я хотіла б їй служити.
– Моя душа, – каже дев,– в оцьому стовпі.
Як заходилася красуня коло того стовпа, обмила його, розмалювала так, що не можна надивитися.
Побачив дев та й каже:
– Коли вже ти так любиш мою душу, то сидить душа в кішці.
Як нашила красуня тій кішці одягу всякого, одно вбирає її.
Побачив це дев, сподобалося йому все оте. От він і каже:
– Моя душа за дев’ятьма горами. На одному дереві висить дев’ятиголовий дев, а в нього всередині сидить олень. Усередині в оленя сарна, а в сарні заєць, а в зайці зайченятко, а в ньому скринька, а в скриньці троє ластів’ят – двоє – мої очі, а одне – то моя душа.
Зраділа красуня, що дізналася, бо вже завтра мали прийти Ірміса із царенком.
Прийшли вранці, а красуня їм і розповіла, що почула від дева.
– Тільки,– каже,– не зможете ви нічого зробити, бо той дев, що висить на дереві, носом чує хтозна-куди, то він вас поїсть.
– За це вже не журися,– каже їй Ірміса,– якось я його запопаду в руки.
От вони й пішли. Ідуть, ідуть. Уже й дев’ять гір перейшли, коли це царенко як затремтить. А то дев, що на дереві висить, якимсь промінням їх осипає, ледь не посліпли. А все-таки підступився Ірміса, перерубав вервечку, упав дев. Відрубав він девові всі дев’ять голів, розітнув його навпіл та й витягнув оленя. Розрубав і того й витягнув сарну, а з неї дістав зайця. Вхопив його хутко, розрізав і вийняв зайченя. Дістав із нього скриньку, вхопив одне ластів’я й убив. Осліп дев на одно око. Убив Ірміса друге ластів’я – осліп дев на друге око.
Пішли тоді Ірміса з царенком до нього та й кажуть:
– Оце ж тобі за те, що вкрав чужу жінку.
А дев їм:
– То мені за те, що жінці повірив!
Забрали Ірміса із царенком красуню та й привели знову до трьох девів, тільки вже не сплять, бояться, щоб хтось не вкрав красуні.
Аж опівночі прийшло троє куцих, сіли під яблунею та й балакають. Один каже:
– Яку ж ми долю пошлемо царенкові та його красуні?
– Яку? – питає другий.– А таку, що тільки приїде він додому, кінь стане дибки, а царенко впаде додолу й уб’ється. Якщо ж порятується, то коли свекруха подаватиме молодій золотий пояс, та золоті черевички, пояс той перекинеться гадюкою і з’їсть красуню, а коли ні, то черевички поламають їй ноги.
А третій куций каже:
– А коли й це не допоможе, тоді вночі прийде змій і обох проковтне. А коли нашу розмову хто чує та розповість кому, то хай стане він каменюкою.
Ірміса геть усе почув, тільки ж нікому не каже.
На другий день приїхали додому.
Щойно заїхали до двору, як царенків кінь почав гарцювати, але Ірміса ухопив його за вудило, то царенко й скочив на землю.
Вийшла на ганок цариця, винесла невістці золотий черес та черевички, але Ірміса узяв та й порубав те все.
Надійшла ніч. Ірміса став коло тієї кімнати, де молоді полягали, та й вартує. Коли це опівночі змій іде. Кинувся на нього Ірміса та й убив, а сам ліг спати.
Удосвіта почали весілля, три дні й три ночі пили-веселилися. На четвертий день цар із сином пішли до церкви, тоді цариця з невісткою побігли до Ірміса та й ну доскіпуватися:
– Скажи та й скажи, чого ти не дав коневі гарцювати, чому порубав золоті пояс та черевички.
Нічого не сказав їм Ірміса, тільки попросив, щоб не питали.
А ті в одно:
– Скажи та й скажи!
– Гаразд,– каже Ірміса.– Коли моєї смерті хочете, то скажу, – Та тільки закінчив розповідати всю пригоду, як став каменюкою.
Плакали-плакали цариця з невісткою, тільки ж нічого не допомагає.
Побігла невістка до ворожки та й питає, чи можна якось зарадити цьому лиху. А ворожка й каже:
– Як обмиєш каменюку сльозами, то Ірміса оживе.
Пішла та, обмила каменюку сльозами, аж невдовзі й Ірміса ожив.
Пораділи всі і вже по тому жили, далебі, щасливо.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: