ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Кобиляча голова


Був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій:
— Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!
Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері:
— Дивись,— каже,— мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала.
А матері того й треба — напуститься зараз на ту сердешную: «Ти сяка й така, ти й ледащо, ти й робити не вмієш.»
А вона, бідна, вже тільки плаче.
Що дальше — баба все гірше й гірше ненавидить свою пасербицю. Раз і каже дідові:
— Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з'їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити,— нехай пропада.
Дід довго одказувався: жаль було йому дочки,— та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану.
— Збирайся ж, дочко, та й ходім,— каже дід.
А баба така вже рада, мов її на вилах підсадило: мотається так проворно по хаті та лагодить харчі.
— Оце ж тобі, дочко, й борошенця нав'язала: в одному вузлику пшеничне — галушечку або що коли звариш, а оце пшінця на кулешик і сало.
Забрала вона ті харчі, заплакала та й пішла з батьком. Йшли-йшли, дійшли до лісу; дивляться — доріжка. Батько й каже:
— Ходімо ж оцією доріжкою. Куди вона нас приведе, там тобі й жити.
Пішли. Далеко вже одійшли од краю, а ліс густий-густий, такий, що й не проглянеш; коли це дивляться — лощинка, а там пасіка й землянка.
Увійшли вони в землянку.
— Добрий день!
А дід встає з печі та:
— Здорові, люди добрі!
Ото розпиталися там, що за люди і чого сюди забилися. Отак і так, розказують. І просить батько того діда, щоб прийняв його дочку.
— Та й зоставайся,— каже,— дочко, будемо тут удвох жити. Літом я буду в пасіці сидіть, а ти тут займеш собі огородець та будеш куйовдиться й на зиму дбати всячину; а зимою хоч бджоли й забирають додому, а я все-таки тут живу,— то й буде нам с тобою охітніше, аби твоя охота.
Батько ще трохи поговорив з дідом та й каже дочці:
— Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала, та заходись — навари вечеряти, а я піду дровець урубаю.
Кинулась вона до тих вузликів, гляне: в одному — попіл, а в другому — печина. Вона так і заголосила.
— Не плач, дочко,— каже дід,— піди в комору: у мене всячина є; набери борошна пшеничного й сала візьми, та й навариш галушок.
Пішла вона, набрала борошна, замісила, затопила в печі й почала варити вечерю.
Дід пішов на ніч додому в село: йому там треба було взяти вуликів і деяких харчів,— а батько її сказав, що переночує цю ніч тут, а завтра раненько піде додому. Він сказав це тільки на те, щоб дочка не плакала. Вийшов із землянки, взяв колодочку, прив'язав до вугла, а сам потяг додому.
То оце тільки вітер повіє, то колодочка стук-стук, а дочка в хаті:
— То мій батечко дровця рубає.
Уп’ять вітер повіє, а колодочка стук-стук, то вона:
— То мій батенько дровця рубає.
Уже й вечеря постигла, а батько не йде в хату. Ждала вона, ждала, далі дума: «Піду подивлюсь, де він».
Вийшла, обійшла кругом хати — нема батька. А надворі — поночі, хоч око виколи... Вернулась у хату — не хочеться самій вечеряти. Походила-походила по хаті: «Піду,— думає,— буду кликати: може, хто озветься».
Вийшла, стала на порозі та й гукає:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона й удруге:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона й утретє.
Аж обізвалась Кобиляча голова. Стукотить, гримотить, до дідової дочки вечеряти йде.
— Дівко, дівко, одчини!
Вона одчинила.
— Дівко, дівко, через поріг пересади!
Вона пересадила.
— Дівко, дівко, зсади мене на піч!
Вона зсадила.
— Дівко, дівко, дай мені вечеряти!
Вона подала їй вечеряти.
— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!
Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і видимо, й невидимо! Чого там тільки й не було!.. І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!..
— Бери ж, що тобі треба і скільки хоч,— каже Кобиляча голова,— це тобі за те, що мене слухала.
Вона набрала собі всякого добра і вилізла в ліве вухо. А голова так і загула, де й ділась, мов крізь землю провалилась...
Вранці вернувся дід. Увійшов у свою землянку — так куди! Й не пізнати ні землянки, ні дідової дочки: в землянці, як у світлиці, прибрано та чисто, а дідова дочка сидить, як панянка пишна, убрана в шовкове плаття та в золото, а коло неї лакеї та служебки ходять, і тільки вона очима проведе — уже й знають, чого їй треба. Як увійшов дід, вона зараз розказала йому все, що було, дала йому грошей:
— Оце,— каже,— дідусю, за те, що ти прийняв мене, нещасну сироту.
Потім звеліла запрягти карету і поїхала до свого батька.Її там не впізнали, і як уже вона розказала все, то мачуха аж об поли вдарилась, що, бач, вона думала її з світу зігнати, а тут зовсім не так вийшло... Вона погостювала трохи, дала батькові грошей та й поїхала в город, купила там собі будинок і зажила панію. Як тільки вона поїхала, баба давай торочити дідові:
— Одведи та й одведи й мою дочку туди, де була твоя: нехай і вона стане такою панією.
— Та й нехай же збирається; я одведу.
Вона зараз налагодила харчів — не попелу та печини, як дідовій дочці, а борошна, пшона і всяких ласощів. Поблагословила дочку:
— Слухай,— каже,— батька; куди він вестиме, туди й іди за ним.
Пішли, увійшли в ліс. А ліс темний-темний, дуби такі товсті, що чоловік не обніме, і хоч би де стежечка, так, немов там ніколи чоловіча нога не була, аж сумно якось.
Йшли-йшли, дивляться — стоїть хата на курячій ніжці. Вони увійшли в ту хату.
— Помагай біг!
Не чути нікого. Заглянула на піч — нікого.
— Ну, зоставайся ж тут, дочко, а я піду тобі дровець нарубаю, а ти тут поки звари вечеряти.
Вийшов і вп'ять прив'язав до вугла колодочку, а сам потяг додому. Вітер повіє, то колодочка стук-стук, а бабина дочка в хаті:
— То мій батенько дровця рубає.
Наварила вечеряти. Жде-жде — батька нема. От вона вийшла та й гукає:
— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона вдруге, втретє — не чути. Аж стукотить, гримотить Кобиляча голова.
— Дівко, дівко, одчини!
— Не велика пані — сама одчиниш.
— Дівко, дівко, через поріг пересади!
— Не велика пані — сама перелізеш.
— Дівко, дівко, зсади мене на піч!
— Не велика пані — сама злізеш.
— Дівко, дівко, дай мені їсти!
— Не велика пані — сама возьмеш.
— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!
— Не хочу.
— Коли ж ти,— каже,— не хочеш мене слухати, так я тебе з'їм.
Ухватила її, полізла на піч, забралась аж у самий куточок та й з'їла її, а кісточки забрала в торбинку й повісила на жердочці.
А баба жде дочки ось-ось, як не видно — приїде в кареті панночкою.
У баби була сучечка, та така, що все правду казала.
От раз та сучечка бігає коло хати та й дзявкотить:
— Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.
Баба слухала-слухала, розсердилась, перебила сучечці ногу. А сучечка скака на трьох ногах та знов своєї:
— Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.
Баба перебила їй і другу ногу. Не вгамувалась сучечка — дзявкає та й дзявкає, аж поки поперебивала баба їй усі лапки. Вона тоді вже качається, а все-таки своєї — дзяв і інше... Розсердилась баба і вбила сучечку.
— Оце тобі,— каже,— за те, щоб не віщувала, проклята личина!.. Увійшов дід у хату.
— Піди-таки та й піди, діду, навідайся до моєї дочки: може, її вже й на світі немає.
Пішов дід, найшов ту хатку, де кинув бабину дочку. Увійшов — нема нікого. Він заглянув на піч — там висить торбинка. До торбинки — повна кісток.
— Правду, бачу, казала катова сучечка,— сказав він. Прийшов додому, показав бабі кісточки. Баба давай його лаяти:
— Ти, сякий-такий, нарошне оддав її звірякам, нарошне з світу зігнав.
І не було вже сердешному дідові просвітку до самої смерті...
Як був собі цар да цариця, а в їх у дворі криниця, а в криниці — корець, моїй казці кінець.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: