ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Алтан-Хайша – золоті ножиці
Алтан-Хайша – золоті ножиці

Колись, у давнину, жив, кажуть люди, розумний хан. У цього хана був один-єдиний син.
Думає хан: «Серце в мого сина начебто не лихе, та розум невеликий. Коли я вмру, як він керуватиме людьми? Треба знайти йому таку дружину, яка зуміла б його на добру путь на ставити, вчасно зупинити... А де її знайдеш, отаку дружину?»
І вирішив: «Нехай буде хоч донькою найпослідущого злидаря, мені все одно, аби тільки розумна була».
Вирядив хан посланців-тушемілів і наказав їм:
– Їдьте й знайдіть мені найрозумнішу дівчину!
Вирушили тушеміли в путь, об’їхали всі улуси, багато днів мандрували, ніде не змогли знайти такої дівчини, як треба. Гарних багато, й розумних чимало, а такої, як хан наказав знайти,– ніде не зустрічали.
Приїхали вони в один улус, аж бачать: стоїть скраєчку бідна юрта, а коло юрти нічого немає – ні коня, ні конов’язі.
Позлазили тушеміли з коней, тримають їх за поводи, хочуть десь прив’язати, а прив’язати нема до чого. Адже до юрти коней не прив’яжеш!
Тут з юрти визирнула дівчина. Глянула на них і питає:
– Чом ви не зайдете до юрти? Чому навколо ходите?
Тушеміли кажуть:
– Хотіли до вас зайти, та ось коней прив'язати нема до чого.
Засміялася дівчина:
– Невже не знайдете, до чого прив’язати? От вам зима, от літо – до них і прив’язуйте своїх коней.
Оглянулись тушеміли навколо, дивляться один на одного ніяк второпати не можуть, як це їм прив’язати коней до зими й літа?
Дуже розсердилися вони на дівчину: навіщо, мовляв, поглузувала з них? Посідали знову на коней і поїхали назад сумні-невеселі: так і не пощастило їм знайти мудру дівчину, яку б міг посватати ханський син.
Приїхали до хана. Став він розпитувати: де побували, яких дівчат бачили, чи знайшли десь розумну?
– Невдало ми їздили, великий хане,– відказують тушеміли,– Усе ханство об’їхали, до кожної юрти заходили, з кожною дівчиною розмовляли, а ніде такої невістки, як тобі треба, не могли знайти.
– І в бідні юрти заглядали? – питає хан.
– Були і в бідних,– кажуть тушеміли,– Наостанку до такої бідної юрти заглянули, що біля неї немає ні конов'язі, ані навіть стовпа. У цій юрті якась нерозумна дівчина живе. Такі слова говорить, що і второпати не можна.
– Що ж вона вам сказала? – питає хан.
– Визирнула вона з юрти,– розповідають тушеміли,– бачить, що ми шукаємо, куди б його коней прив’язати, і каже: «От вам зима, от літо, до них і прив’яжіть своїх коней!» Ніякого глузду нема в цих словах! Ми з нею й розмовляти не стали. Посідали на коней і поїхали назад.
Посміхнувся хан і питає своїх тушемілів:
– А чи, бува, не лежали біля цієї юрти сани й віз?
Глянули тушеміли один на одного, поміркували й кажуть:
– Як же ж ти довідався про це, великий хане? Справді, біля цієї обідраної юрти лежали поламані сани й віз.
– От вам зима й літо,– сказав хан.– Ви хоч і ханські тушеміли, а цього не второпали. Скажіть мені, де ця дівчина живе, я сам до неї поїду!
Наказав засідлати коня й рушив у дорогу.
Чи довго їхав хан, чи ні, а проте приїхав до тієї обідраної юрти. Скочив з коня, прив’язав його до воза й зайшов до юрти.
Бачить – сидять дід з бабою, а коло них пряде вовну дівчина небувалої краси. Зрадів хан:
«О, тут розум і краса поруч живуть».
Питає в дівчини:
– Як тебе звуть?
Дівчина каже:
– Звуть мене Алтан-Хайша – Золоті ножиці.
– Чому ж тобі таке ім’я дали?
– А я всі хитрощі-мудрощі відгадую, мов нитки ножицями розрізаю.
– Ану, принеси зараз мотузок з попелу,– каже хан,– мені дещо перев’язати треба.
Занепокоїлися дід з бабою: як же їхня дочка ханський наказ виконає? А дівчина засміялася й каже:
– Заждіть трохи, зараз принесу!
Вийшла вона з юрти, хутенько скрутила мотузок з соломи, внесла, поклала його біля хана і підпалила. Солома згоріла, залишився мотузок з попелу.
– Оце вам, великий хане, й мотузок з попелу! – каже Алтан-Хайша.
Засміявся хан:
– Не довго думала, та добре зробила!
Після цього звелів хан зварити тринадцять яєць, дав їх Алтан-Хайші й загадав:
– Виведи мені з цих яєць тринадцять курчат.
– Гаразд,– відказує Алтан-Хайша,– але ж курчат треба чимось годувати. Ось візьміть цю кашу, посійте її. Доки курчатка з яєць повилуплюються, з каші просо виросте. Змолотіть його – ото й буде корм для курчат.
Дід з бабою розгубилися: ану ж хан прогнівиться за такі зухвалі слова, звелить їхню юрту зламати, а їх самих прогнати геть! Але хан не гнівається, тільки всміхається, а сам думає: «Ніде такого бистрого розуму не зустрічав! Кращої невістки мені не знайти!»
Обернувся до старого батька Алтан-Хайші й каже:
– Давайте свататись! Хай ваша донька Алтан-Хайша буде моєю невісткою. Хочу свого сина оженити з нею!
Старий каже:
– У нас одним-одна дочка. Хто ж нас годуватиме, коли ми геть спорохнявіємо, хто нас доглядатиме? Ні, не можна, ніяк не можна віддати тобі нашу дочку!
Хан каже:
– Я вам нову юрту поставлю, довіку вас годуватиму,
А старий йому:
– Треба ще Алтан-Хайшу спитати, що вона скаже... Алтан-Хайша киває:
– Я згодна!
Приїхали по Алтан-Хайшу ханські посланці, відвезли її до ханського палацу.
Таке весілля влаштували, якого ще й у світі не було: м’яса наготували цілу гору, вина – ціле озеро, гостей поскликали з усіх кінців землі.
Дев’ять днів і дев’ять ночей банкетували, ледь-ледь на десятий день пороз’їжджалися гості по своїх домівках.
І всі радіють: хан не натішиться з молодої невістки, ханський син не натішиться з молодої дружини, а Алтан-Хайша – із свого чоловіка: хоч і не дуже розумний, зате гарний і серце в нього добре.
Якось одного погожого дня хан каже синові:
– Їдьмо полювати!
Засідлали найкращих коней і поїхали. їдуть – хан попереду, ханський син позаду.
Приїхали в одну падь, стали полювати. Хан хутко наздогнав козулю, вбив її й каже синові:
– Я ще до сусідньої паді загляну, може, підстрелю ще одну козулю, а ти залишайся тут, приготуй нам обід.
Син питає:
– Як же ж я отой обід готуватиму? Адже ми з собою казана не взяли.
– У лісі дерев багато. Обійдешся дерев’яною посудиною!
Більше хан нічого не сказав. Шмагнув коня й поскакав собі.
Прив’язав ханський син свого коня, дістав топірець, зрубав дерево й став видовбувати оцупок, щоб дерев’яного казана змайструвати. Довгенько морочився, а зробив небагато – зовсім невеличку дірку видовбав.
Тут хан повернувся, ще одну козулю привіз. Сам веселий, задоволений. А як глянув на сина – похмурнів, брови насупив. Бачить – сидить син, як і сидів, потом обливається, морочиться, сосновий оцупок довбає, дерев’яного казана майструє.
Як ухопить хан нерозумного сина, як почне шмагати нагаєм. Потім скочив на коня, звелів синові додому вертатися.
– Вже вдома пообідаємо,– каже.
Син насилу на коня виліз, чвалає слідом за батьком... Довго так їхали – хан попереду, син позаду. Оглянувся хан, бачить: син геть відстав.
– Гей, сину,– гукає,– тягни свого коня за хвіст!
Син скочив з коня й ну тягти його за хвіст. Побачив це хан, знов спалахнув.
Примчав до сина й давай шмагати його нагаєм. Шмагав, шмагав, аж утомився.
Приїхали вони додому, обидва невеселі, обидва мовчать.
Сіли обідати. Ледве встали з-за обіду, ханський син зараз до себе пішов, ліг та й стогне потихеньку.
Алтан-Хайша питає:
– Що тобі? Чому стогнеш?
– Ох, ох, усе болить!
– Що ж у тебе болить? Чи ти, бува, не захворів? – допитується Алтан-Хайша.
Ханський син каже:
– Ні, не захворів я. Батько мене на полюванні довго нагаєм шмагав.
– За віщо ж це? – питає Алтан-Хайша.
– А я й сам не знаю. Мабуть, з глузду з’їхав на старість... Приїхали ми в одну падь, він убив козулю й каже: «Готуй нам їжу!» Я питаю: «Як же я готуватиму? У нас казана немає!» Він каже: «Обійдешся дерев’яною посудиною». Ну, я зрубав дерево й почав дерев’яного калана видовбувати. Під’їхав він, побачив це, нічого не сказав та як почне нагаєм шмагати!
– А за віщо ж тебе вдруге бив? – знов питає Алтан-Хайша.
Ханський син каже:
– Коли ми поверталися з полювання, я дуже відстав. Батько гукає: «Тягни свого коня за хвіст!» Я й став тягти коня за хвіст. Тут батько знов як примчить до мене, як почне нагаєм шмагати! Ні, мабуть-таки, він з глузду з’їхав.
Вислухала це Алтан-Хайша й каже:
– Ні, батько зовсім з глузду не з’їхав. Це у тебе в голові розуму не дуже багато. Не міг уторопати, що він вказав!
– А що ж тут можна второпати? – дивується ханський син.
Алтан-Хайша каже:
– Коли батько сказав тобі: «Обійдешся дерев’яною посудиною», ти настромив би шматки м’яса на сучок та й смажив би їх на вогні. Ось тобі й дерев’яний посуд!
– А нащо ж він звелів мені тягти коня за хвіст?
– Та хіба ж те хотів сказати хан? Він хотів, щоб ти не відставав, щоб поганяв свого коня гарненько. Оце тобі й «тягти коня за хвіст!»
А старий хан стояв за дверима й чув їхню розмову.
Думає собі: «Ні, таки справжнє диво моя невістка Алтан-Хайша! Усі мої тушеміли проти неї дурні, нерозумні діти! Ось тепер я можу спокійно покинути своє ханство й поїхати до Шажин-Номон-хана. Він теж розумом славен; ану ж перевірю, чи й справді це такий мудрець, як люди кажуть?»
Зібрався хан і наступного ж дня рушив з двома баторами в сусіднє ханство, до Шажин-Номон-хана.
Втрапив він на велике свято. У Шажин-Номон-хана гостей не злічити. Сам Шажин-Номон-хан походжає пихатий, гордий.
Питає він нашого хана:
– З чим до мене приїхав?
А той йому:
– Позмагатися до тебе приїхав, побачити, хто з нас гострі ший розумом!
– Гаразд,– каже Шажин-Номон-хан,– ось я буду тобі загадки загадувати, а ти відгадуй.
Шажин-Номон-хан такі вже хитромудрі загадки загадуєта наш хан не довго думає, одразу їх розгадує. Аж прикро стало господареві.
Каже він нашому ханові:
– Ось тепер ти загадуй, а я відгадуватиму.
Наш хан загадав загадку, а Шажин-Номон-хан міркує-міркує – ніяк відгадати не може. Загадав другу – й другої Шажин-Номон-хан відгадати не може. Загадав третю – та хоч як господар морочився, не міг і третьої відгадати.
І так він оскаженів з досади й гніву, що наказав вартовим закувати нашого хана в ланцюги й прив’язати до стовпа за шию.
– Через три дні відрубайте йому голову,– наказує Шажин Номон-хан,– щоб і на світі його не було! А баторів його зарубайте зараз!
Бачить хан – смерть близько!
Став він прохати Шажин-Номон-хана:
– Яка ж тобі користь буде, коли відрубаєш мені голову? Краще візьми за мене великий викуп.
Жаднючий був Шажин-Номон-хан. Питає він:
– А що ж даси за себе?
Хан каже:
– Дам багато овець і корів, багато золота. Тільки дозволь мені додому листа написати – все відразу буде: і скот, і золото.
Скликав Шажин-Номон-хан своїх нойонів, князів та вельмож і став з ними радитись.
Нойони кажуть:
– Голову йому відрубати не важко, краще викуп узяти.
Мовить Шажин-Номон-хан:
– Пиши додому листа – нехай викуп привезуть.
Зрадів хан, став листа писати:
«Приїхав я з моїми баторами до славного ханства Шажин-Номон-хана й трапив саме на багате свято. Залишився я в славного Шажин-Номон-хана гостювати. І вдень і вночі бенкетую та розважаюся. Сплю я на м’якому зеленому матраці, вкриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом. Славний Шажин-Номон-хан подарував мені дорогі прикраси на руки й на ноги, на шию вдягнув срібного крученого ланцюга. Для послуг мені дав найкращих своїх людей: вони від мене ні вдень ні вночі не відступають.
Коли одержите цього листа, приготуйте славному Шажин-Номон-хану багатющі дарунки: женіть усіх моїх рогатих корів та биків, а слідом за ними женіть весь безрогий скот. З трьох золотих осик, що виросли у нас на подвір’ї, дві зрубайте й одразу ж спаліть, а одну з собою везіть до кордонів володінь славного Шажин-Номон-хана. Сивого мого коня з собою не беріть – він скакун поганенький, нікому тут не потрібен, нехай у своїй стайні стоїть! Листа цього нехай розріже своїми золотими ножицями моя молода невістка».
Прочитав цього листа Шажин-Номон-хан, прочитали його тушеміли й нойони і сказали:
– Пише хан, щоб добрий, багатющий викуп надіслали нам! А на розум він, мабуть, не дуже багатий: он скільки безглуздих слів у своєму листі понаписував!
Узяли цього листа три найбистріші посланці Шажин-Номон-хана й чимскоріше поскакали в землі нашого хана.
Вручили вони листа ханському синові. Той прочитав, нічого не второпав. Ханські нойони прочитали, теж нічого не зрозуміли. Одне збагнули: треба ханський наказ виконувати.
Заметушився ханський син, заметушилися радники й нойони: наказують зганяти докупи биків, корів та овець. Самі бігають, шукають, де на подвір’ї золоті осики виросли. Крик, лемент, гамір стоїть...
Один з радників каже:
– Постривайте! Адже наш хан пише, щоб листа розрізала своїми золотими ножицями його невістка-розумниця. Треба їй віднести листа!
Принесли листа Алтан-Хайші.
Прочитала вона й каже:
– Схопіть зараз двох посланців Шажин-Номон-хана й киньте у в’язницю, а третього закуйте в міцні ланцюги!
Послухалися ханські радники, зробили так, як Алтан-Хайша звеліла.
Потім скликала вона всіх і сказала:
Не так ви зрозуміли, що нам хан пише! Трапив він у велику скруту, от і пише так, щоб ніхто, окрім нас, не зрозумів... «Залишився я погостювати в славного Шажин-Номонхана» означає, що наш хан трапив у полон... «І вдень і вночі бенкетую та розважаюсь» – весь час тужу й журюся. «Сплю на м’якому зеленому матраці» – лежу на траві. «Укриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом» – сплю під зоряним небом. «На руки й на ноги подарував мені Шажин-Номон-хан дорогі прикраси» – звелів надіти кайдани на руки й на ноги. «На шию вдягнув крученого срібного ланцюга» – прив’язав мене за шию мотузкою. «Для послуг мені дав найкращих своїх людей, вони від мене ні вдень ні вночі не відступають» приставив до мене грізну сторожу.
Слухають радники й нойони, слухає ханський син, дивуються мудрості Алтан-Хайші, а вона далі листа читає:
– Просить наш хан пригнати до Шажин-Номон-хана всіх своїх рогатих биків та корів, а слідом за ними й весь свій безрогий скот – це означає, що хан велить зібрати усіх своїх воїнів з луками та списами, а за ними й воїнів з мечами. З трьох золотих осик, що виросли у нас в дворі, наказує він дві зрубати, а одну везти до кордонів володінь Шажин-Номон-хана. Це означає: двох посланців Шажин-Номон-хана вбийте, а третього візьміть проводирем.
Усі питають:
– Про якого ж це сивого коня пише наш хан?
– Пише він про свого сина,– каже Алтан-Хайша,–наказує йому тут залишатися. Готуйте військо, треба в похід іти'
Небагато часу минуло, вже згромадилося ханське військо. Попереду лучники пішли, позаду воїни з мечами: сама Алтан-Хайша їх повела.
Полонений посланець Шажин-Номон-хана дорогу показу вав.
Грізною хмарою налетіли вони на володіння Шажин-Номон-хана. Він і війська свого зібрати не встиг. Схопили Шажин-Номон-хана, привели до Алтан-Хайші.
Питає його Алтан-Хайша:
– Чи до вподоби тобі, славний Шажин-Номон-хане, наші дарунки?
Мовчить хан, труситься весь, словечка з жаху вимовити не може. Наказала Алтан-Хайша зв’язати його, як барана, й везе в своє ханство.
А наш хан повернувся, скликав усіх своїх підданців і сказав:
– На всій землі немає такої мудрої жінки, як Алтан-Хайша! Як умру – хай вона править моєю країною!
Так і сталося, як бажав хан. Коли помер він, стала правити ханством Алтан-Хайша – Золоті ножиці, дівчина з бідної юрти.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: