ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Сімдесят небилиць
Сімдесят небилиць

Кажуть старі люди, наче багато-багато років тому, в прадавню давнину жив один хан. Ніде не було такого злющого володаря, як він. Ніщо його вже не цікавило: ані розваги, ані бенкети й гульня, ані полювання в степах та лісах, ані державні справи – усе йому набридло, усе надокучило. Нікого він не хотів бачити, й слуги давно вже забули, коли їхній володар востаннє сміявся. Так і сидів хан – похмурий, самотній, сидів та чахнув од люті.
І раптом спало йому на думку розважитися по-своєму, й розіслав він скрізь по улусах такий наказ:
«Хто розповість ханові сімдесят небилиць, без крихти правди, без зупинки, той дістане такий в’юк золота, який зможе піднести найдужчий верблюд.
А як хто, собі на лихо, запнеться чи розповість хоч один правдивий випадок, того зариють живцем у землю».
Ледве оголосив цей наказ – так і посунули до хана вславлені вигадники й брехуни. Але ніхто з них не зумів догодити лютому ханові: ні-ні та й зірветься з язика правда, навіть у такого балакуна, який з самого малечку тільки те й робив, що брехав. Через те загинуло дуже багато людей: вже й не стало охочих оповідати ханові сімдесят небилиць.
Але жив у далекому улусі один бідний хлопчина, і нікому він у житті не збрехав, хоч спритний був, як сім чортів, і розумний, як сто ханських мудреців.
Ходив той хлопчина босий і влітку, і взимку; сорочка на ньому в лахмітті, штани діряві – латка на латці. І надумався хлопчина спробувати: чи не вигадає хоч він оті сімдесят небилиць? Прийшов до ханського палацу й постукав. Загавкали пси на подвір’ї, зарипіли ворота.
– Чого тобі треба? – питаються слуги.
Каже хлопчина: так, мовляв, і так, а сам стоїть собі спокійнісінько.
– Ану, йди геть звідси, поки голова на плечах ціла! – гримнула на нього сторожа.
– Я прийшов забрати свій в’юк золота, що його зможе піднести найдужчий верблюд,– спокійно каже хлопчина.
Здивувалася сторожа і пропустила сміливця в ханські покої.
На великих пухових подушках, розцяцькованих у вісім 6арв, лежав сердитий хан. Обабіч дверей стояли і трусилися з жаху нойони. Навшпиньки бігали слуги, на золотій таці ставили перед ханом різні страви в срібних чарках, носили різні напої.
Нічого не хоче хан, усе йому набридло. Стоять нойони ледве живі: «Ой, буде сьогодні лихо! – міркують,– Хан з люті навіть їсти перестав».
Побачив хан обдертого хлопчину.
– Чого тобі треба? – гукнув, аж затрусився спересердя.
Хлопчина вклонився й спокійно відповів:
– Всемогутній хане, я прийшов з твого наказу – розповісти тобі сімдесят небилиць.
– Що-о? – заревів хан, витріщивши налляті кров’ю очі. Та як ухопить свій десятигранний жезл з діамантовою голкою.– Ти, паскудний хробак, хочеш, мабуть, щоб тебе відразу живцем у землю зарили?
– Всемогутній хане,– ще спокійніше мовить хлопчина,– мудреці повідають: не вбивай тварини, не виточивши з неї крові; не вбивай людини, не вислухавши її спершу. Ось послухайте спершу мої сімдесят небилиць.
Прикусив хан язика, помовчав з хвилину, якось поборов свою лють і каже:
– Слухаю, собако, починай!
Навіть сісти не дозволив хлопчині, а той схрестив на грудях руки і почав:
– Всемогутній хане! Те, що зараз почуєте, сталося в давню давнину – аж учора. Небо тоді було завбільшки з пітник, що його кладуть під сідло, а земля не більша за верблюже копито.
Мати ще й не народила мене, а я вже випасав табун свого онука, хоч було мені тоді лише десять років.
Одного разу в страхітливу спеку, обливаючись потом і трусячись од холоду, я гнав коней на водопій. Підійшов до річки, аж бачу – вона замерзла і крига на ній блищить. Хотів був прорубати сокирою ополонку, та крига така товстелезна, що й сокира її не бере. Тоді я наставив сокиру на кригу, одірвав свою голову з-поміж плечей, міцно взявся за шию обома руками й давай щосили гатити по сокирі головою.
Всемогутній хане! Думаєте, що сталося? Один лише раз ударив і вирубав такенну ополонку – сотню коней враз напоїти можна.
Напилися мої коні й стали пастися на кризі. Коли бачу – нема в табуні рябої кобили, а мені ж вона дорожча за власне життя! Скинув я з себе козячий кожух – вистругав палицю зі свого поту, встромив палицю в кожуха, видряпався на неї, дивлюся: нема моєї кобили, нема моєї рябої.
Устромив у палицю свого кістяного ножа, видряпався на нього, дивлюся: як нема, так і нема кобили.
Зажурився я, витяг з серця голку-журбу, встромив у ножа, дивлюсь крізь вушко. Ай-ай! Бачу кобилу, бачу мою рябу на чорній скелі біля Чорного моря. Водяний жеребець навкруги скаче, водяний пил здіймає.
Зробив я із своєї палиці човна, зробив з ножа весельце й поплив до того острова. Доплив я добре, але дорогою вдарилося об мого човна морське шумовиння; загойдався човен, захлинувся я й почав тонути. Тоді сідаю на весло, веслую своїм човном, і що б же ви думали й оком не змигнув, як доплив до острова. Але ряба моя кобила здичавіла, й не спіймати б мені її, якби я не сплів з її хвоста мотузку та не зашморгнув рябої. От спіймав я кобилу та й помчав морем, аж море загуло, а позаду жену жеребця водяного. Раптом моя ряба спіткнулася об хвилі й почала тонути. Що його робити? Миттю пересів я на жеребця, а кобилу погнав слідом за ним. Отак і вискочив на берег, доїхав до свого табуна. Але їсти хочеться – страх! На щастя, вискочив звідкілясь десятиногий заєць і кинувся навтіки. Прив’язав я поспіхом свою рябу кобилу, напнув тятиву стріляю – заєць біжить. Аж то стріла полетіла не вперед, а назад. Ще раз напнув, пустив стрілу – але як? Наконечником назад! Стріла прошила зайця наскрізь, та шкура лишилася цілісінька. Почав я збирати сухий гній, щоб розпалити багаття.
Коли бачу – кобила моя форкає, а її хтось тягне вгору. Виявляється, спохвату прив’язав я кобилу не до куща глоду, а до рога кози, що мала тридцять рогів-гілок.
Ледь-ледь наздогнав кобилу... Повертаюся – бачу: господи помилуй! Отой гній, що я назбирав на багаття, знявся аж до хмар і там пурх! – розлетівся на всі боки.
А воно справа не хитра: замість гною назбирав я сонних перепілок: їм не те що не сподобалося лежати купою, а наполохались вони. Отож знов назбирав я гною, розпалив багаття і почав варити зайця в казані без дна. Зварився заєць, але що вийшло? Беру я добрячий шматок, хочу покласти в рота, та горенько моє – рота ж немає!
Я його забув біля ополонки разом з головою. Ай, ай! Та це ще не велике лихо, наїмося й так!
Наївся так, що й на ноги звестися не можу. Обтер руки об халяви унтів і ліг спати. Тільки-но заснув – чую: хтось вовтузиться коло моїх ніг, кричить, галасує. Дивлюся – унти мої б’ються! І чого б, ви думали? А того, що я обтер масні руки об одного унта – він і наївся. А другий лишився голодний і ну лупцювати ситого! Якось розборонив я їх, поклав обіч себе й заснув знову.
Прокидаюсь – бачу: лежить коло мене один унт, отой, що наївся, а другий утік. Що його робити? Запхав я обидві ноги в той унт, що лишився, і помчав навздогін за втікачем. Цілісінький день біжу без відпочинку – немає унта. Місяць біжу немає унта. Вже й рік біжу – все нема й нема мого унта. Насилу добіг до одної оселі, а там бенкет на всю губу. Сидять гості, снують із стравами слуги.
О всемогутній хане! Що ж, ви думаєте, уздріли мої очі? В одному із слуг я пізнаю свого унта. Він весь спітнів, весь був у салі, в м’ясі. Я з подиву аж занімів, а потім гукнув його. Він мало не впустив тацю з м’ясом, бо злякався мене, подумав, що я його зараз битиму. І давай мене пригощати: тягає страви й тягає, а сам усе примовляє:
– Ти пошкодував сала на руках, не обтер їх об мене! А тепер їж. скупий господарю, їж, жаднючий, їж!
Накидав цілу купу м’яса навколо мене. Тоді я вирядив його, щоб приніс мою голову. Приніс він голову, поставив на місце Що це? Ай, ай! Зуби мої, відпочивши, хіба ж так нагострилися. Миттю перемолов я ними все м’ясо. Натяг я на ноги обидва унти й повернувся до свого табуна. Від жирного м'яса почала мене палити спрага. Нахилився я до води й п'ю, п'ю.
Так напився, аж лоба мені роздуло, мов бочку. Хочу підвестися, але де там! Величезна рибина заплуталася мені в бороді. Насилу я витяг оту рибину, бо вона була сім ступнів завдовжки. Обміняв я рибину на чаплю...
О всемогутній хане! Треба вам знати, яка то була чапля. Вона з колодязя пила, не нагинаючись...
Бачить хан, що хлопчина таки розповів сімдесят небилиць жодного разу не збився, і всі небилиці, як одна, вигадані, і вирішив збити його з пантелику.
Як стукне своїм жезлом, як гримне на хлопчину!
– От іще знайшов дивовижу! Колодязь твій був зовсім не глибокий, якщо чапля пила, не нагинаючись.
– Ти правду сказав, всемогутній хане: колодязь таки й справді був неглибокий – жбурнеш камінь вранці, впаде на дно аж увечері.
– І це не диво! – перечить хан.– Адже день тоді був зовсім коротенький.
– І знову ж твоя правда, о всемогутній хане! День і справді був короткий, бо ж твого батька спіймали тоді з краденою овечкою й ледве встигли йому вискубти всього чуба по волосинці, поки він став лисий – як уже настав вечір.
– Брешеш! – гримнув хан, весь перекривившись од люті.
– О всемогутній хане! – ще спокійніше закінчив свої небилиці хлопчина,– Я розповів тільки те, що бачив сам, а якби схотів розповісти те, що від людей доводилося чути, й життя б мого не вистачило на це. Та, якщо маєш час, слухай!
– Геть звідси, негіднику! Віддати йому в’юк золота, і щоб духу його тут не було! – гримнув хан і наступного дня вмер од люті.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: