ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Мудрий дідусь
Мудрий дідусь

Було це давно-давно, ще за тих часів, коли по монастирях-дацанах проживали жаднючі, пихаті, ледачі лами. У нашій місцині теж був такий дацан, а в ньому жили нероби лами. Жили, розкошували та людей дурили.
А найбільше пишалися серед них три товстуни. Вони скрізь вихвалялися між людьми своїм великомудрим розумом. «Нема,– в людей таких таємниць, яких ми не відгадали б!»
Отакі були пихаті лами!..
А в сусідньому улусі був собі один мудрий дідусь. Багато років він жив по правді, нікого не кривдив – і люди завжди ходили до нього за правдою. Пихатим ламам він не вірив і називав їх дурисвітами.
– Ви самі колись побачите, що немає в тих лам ані мудрості, ані крихти розуму! – казав дідусь своїм односельцям.
На велике свято саадан-сари люди з улусу запросили тих лам до себе в гості. Ну ж і зраділи товстуни!
– Бач, як шанують нашу мудрість! – згорда мовив перший – чванливий лама.
– А мені здається – там можна й грошенятами поживитися! – зрадів другий – загребущий.
– Ой же й наїмося там м’ясця! Ой же й поплескаємо по своїх пухких животах! – зрадів третій – ненажерливий.
Лами посідали на воза. За візника взяли хлопчика, який жив неподалік. Поки їхали, товстуни все вихвалялися один поперед одного.
– А пам’ятаєте, як я цілого барана ум’яв? – питав перший.
– А пам'ятаєте оту чорнооку дівчину, яку я в батьків украв? – запитував другий.
– А пам’ятаєте, які я грошики взяв за ліки з діда, що недавно помер? – хвалився третій.
Хлопчина тільки слухав та дивувався.
В улусі лам приймали з великою пошаною. їх поселили в окремій юрті, а коли почався банкет, усіх трьох – від старшого до наймолодшого – посадовили вряд на пухких подушках. Останнім сів хлопчина-візник.
І тут піднявся перший лама, чванливо надув щоки.
– Нема такого звичаю, щоб візник сидів на подушках! Хай сидить на твердому ослоні! – наказав він.
Хлопчик дуже зніяковів і схопився був з місця, але дідусь, що запросив гостей, зупинив його.
– Вибачайте, шановні лами,– сказав,– але у нас інший звичай! Ми всіх гостей садовимо на однакові місця!..
Чванливий лама кинув на старого недобрий погляд.
– Виходить,– спитав пихато,– живете, як каже народна приказка:
«У кожному улусі собаки по-своєму гавкають».
– Так, ламбгаю, так. Мудра це приказка. Недаремно сказано: «Так само, як на дні колодязя не варто шукати риби, так і в стародавніх словах годі знайти неправду...»
Лама, насупившись, знов глянув на старого.
– Ми з тобою бачимося вперше, а ти вже й сваритися починаєш!..
– Що ви, що ви,– каже дідусь,– навіть і не думайте такого, ламбгаю! То не я, то приказка вашу одіж шматує. А зараз будемо чай пити – всі прикрі слова забудемо...
Перше ніж принести чай, дідусь пороздавав усім гостям чотки – архі.
Пихатий лама почав перебирати їх та читати молитву. Другий навіщось почепив архі собі на шию, а третій – злодійкуватий – мерщій заховав їх за пазуху.
Тільки хлопчик-візник згорнув архі і поклав на стіл.
Потім гостям подали чай. І тут лами побачили, що в чашок опуклі денця. Вони не стоять на столі, падають. Ой, які незручні чашки! Чому такі незручні чашки?!
Обпікаючи руки й губи гарячим чаєм, лами насилу випили по одній чашці і більше пити не схотіли.
А дідусь, посміхаючись, припрошував:
– Ви ж з дороги, любі гості. Пийте чайок, будь ласка! Пригощайтеся, прошу вас!
Тільки хлопчина-візник сидів спокійненько й, не хапаючись, сьорбав чай. Він ставив свою чашку на стіл у кружечок з чоток, і вона не падала.
Усі в юрті нишком сміялися з невдачливих лам.
Надходив вечір. Перед гостями поставили столики, і лами з острахом чекали, що ж буде далі.
На кожен столик дідусь поставив іграшкового коня з сідлом і вуздечкою.
– Пригощайтеся, любі гості! Куштуйте м’ясну страву! Лами зовсім розгубились, але не хотіли показати це хазяям.
Та ось ненажерливий лама хутко відірвав кінське вухо й поклав V рота. Пожував, зморщився й виплюнув.
– Яке ж це м’ясо? Це ж тісто!
Другий лама згадав, що коли коня гнуздають, йому роззявляють рота. Він одірвав у свого коника верхню губу, та – лишенько! – вона теж була з тіста.
Лами спіймали облизня. Вони сердито перезирнулися й мовчали. Тільки хлопчик-візник сидів собі спокійненько. Він зняв із свого коника сідло з тіста й попону. Під ним була дірка. Занурив ложку всередину – а там смачна м’ясна страва! Хлопчик наївся досхочу.
А лами сиділи й слухали, як бурчать їхні голодні шлунки. Вони налагодились були їхати, але дідусь чемно вклонився їм і сказав отакі слова:
– Дорогі й шановні лами! У нас в улусі є один гість, який прибув здалека. Такий хороший гість, але чомусь усе мовчить. Чи не заговорить він у відповідь на ваше розумне слово? Погомоніть з ним, вельмишановні лами...
Лами неохоче попленталися слідом за дідусем з юрти. Вони йшли мовчки, боялись якогось нового жарту.
Гість, що про нього казав дідусь, стояв край дороги. Лами здалека почали йому кланятись, але він стояв нерухомо.
«Ну ж і чванливий гість!» – подумали про нього три товстуни.
Дідусь стежив за ними здалека. Коли лами повернулися, він спитав:
– Ну як, бачили ви нашого гостя? Побалакали з ним?
– Недобра людина ваш гість,– кажуть лами.– Мовчить і словом не озветься – чванливий дуже...
А хлопчик-візник каже:
– А я з ним побалакав. Гість сказав, що, як почалася зима, він спустився сюди згори, але навесні знов повернеться назад.
Дідусь міцно обняв розумного хлопчину. Адже гість, що з ним гомоніли лами, був... ніхто інший, як сніговик, одягнений у халат і шапку.
Юрта аж затрусилася від реготу – «вельмишановні», «премудрі» лами стали посміховиськом для всього улусу.
– З грізної хмари нема дощу, в уславлених лам, бачимо, немає розуму!
– Ситий кінь баским здається, а лами й нойони – премудрими. Ой, дарма здаються!
Отаке всі гукали в спини ламам, які чимдуж тікали від своєї ганьби.
* Саадан-сари – свято білого місяця.
* Ламбгай – шанобливе звертання до жінки.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: