ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Як чоловік із змією судився
Як чоловік із змією судився

Якось пішов рибалка до річки риби наловити. Цілий день сірома промучився і нічого не зловив. Ішов мимо подорожній і каже йому:
– День добрий, приятелю! 
– Доброго тобі здоров’я! – відказав бідолаха. 
– Спіймав що-небудь? 
– Якби ж то, цілий день промучився – і нічогісінько! 
– Ну ж бо, – мовив подорожній, – закинь разочок на моє щастя, побачимо, що витягнеш. За роботу дістанеш якусь копійчину. 
Ще раз закинув рибалка сіті. Став вибирати їх і здивувався: 
– Цілий день ловив тую рибу, а вона, бач, твоє щастя! 
А як витяг сіті на пісок, аж сльози йому на очі набігли: у сітях був глек, а в ньому, певне, гроші... Прокляв рибалка свою долю, та що вдієш: віддав глека подорожньому, а той йому заплатив, як обіцяв. 
Чоловік радий, схопив того глека та мерщій у ярочок, щоб відкрити на самоті. Сів і обережно зняв кришку. Тільки нахилився до глека, як висунулася звідти зміюка, обвилася йому навкруг шиї і мовила: 
– Я тебе з’їм! 
Чим же я завинив перед тобою? – питається той. 
– Я тебе з’їм, – знов каже змія. – Той, хто мене вкинув сюди, був людиною, твоїм братом. Коли він закрив мене і вкинув у річку, я присяглася з’їсти першого чоловіка, якого побачу, коли виберуся з глека. 
– Ні! – сказав чоловік. – Не маєш права їсти мене, бо я зробив тобі добро. А як хочеш не по праву чинити, то що ж – їж! 
– Маю право, – затялася змія, – бо той, хто закрив мене, був людиною, і я вже сказала тобі, що присяглася. Тільки аби довести тобі це право, ми підемо попитаємо перших трьох, кого стрінемо. 
Чоловік узяв глека, і вони рушили. Перший стрівся немічний кінь, його й попрохали вислухати їх. Змія почала розповідь здалеку: 
– Якось мене спопав один чоловік і, помучивши досхочу, закрив у глек, а глек закинув у річку. Довго-довго я сиділа в ньому, ще трохи – і була б померла з голоду. Я все благала бога, щоб допоміг мені вийти звідти, але насамперед присяглася з’їсти першу людину, яку побачу. Оцей чоловік сьогодні, ловлячи рибу, виловив глека і, подумавши, що в ньому гроші, відкрив його, а я, як і присяглась, обвилася круг його шиї. Тепер скажи: маю я право з’їсти його чи ні? 
– їж, їж! – мовив кінь. – Бо ж людині не можна вірити. 
– Стривай, чому ти так говориш? – жахнувся чоловік. – Чим я завинив перед тобою? 
– Слухай же! – мовив кінь, обпершись об дерево, щоб устояти на ногах. – Народивсь я в селі. Перший мій господар був бідняк. Тож, коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар дуже добре дбав про мене. Двоє слуг мене доглядало: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований і напоєний. Коли господар мій збирався кудись їхати, одягали на мене парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар все пестив мене. Коли я постарів, він купив молодого коня, а я став йому за другого. Але й тоді було мені добре. А ще за кілька років продав він мене вугляреві. А той, сіромаха, весь час мандрував з місця на місце, і доводилося мені возити усе його збіжжя, перевантажував мене без міри. Якось, голодний і зморений, упав я з усією поклажею і ледве підвівся. 
Вугляр дуже розлютився і продав мене циганам. Влітку, доки було тепло, ті ще сяк-так доглядали мене, пасли. А тепер, як бачиш, зима, і цигани, не маючи корму, покинули мене тут подихати з голоду. А я ж стільки вірно служив. Ось чому людині не можна вірити. 
Вислухавши коня, змія підстьобнула чоловіка, і вони пішли далі. Йшли, йшли і здибали собаку. Змія зупинила його і розпов іла все так, як і коневі. Собака, ледве дослухавши її, мовив зловтішно:
– Їж, їж! Людині не можна вірити. 
– Чому? – запитав чоловік. 
– Ось послухай, – почав собака. – Коли я був цуценям, господиня мила мене двічі, а то й тричі на день та все з милом. Обідав я за одним столом з господарями, спав у теплому кутку. А коли постарів, викинули мене у двір. Багато років я стеріг садибу від лихих людей. А коли вже зовсім став негодящий, викинули мене геть на вулицю. Якось я спробував повернутися назад. Так що б ти подумав? Зачинили ворота, стали всі, хто з ціпом, хто з каменюкою, та так мене відлупцювали, що вже ледь живого викинули на гноїще. Ніде мені подітись, то й іду я оце топитися. Тому й кажу: коли людина не пам’ятає добра, то й вірити їй не можна. 
Змія підхльоснула чоловіка, і вони пішли далі шукати третього, останнього. Чоловікові на щастя, назустріч ішла кумася лисиця. Змія покликала її, а чоловік тайкома показав лисиці свої пальці. Та зрозуміла, що він обіцяє їй десяток курей, і пішла собі далі, от ніби й не чує змії. Тоді 
змія голосніше попросила її зупинитись на хвилинку, розсудити їх з чоловіком. Лисиця стала віддалік і каже: 
– Про який суд можна тут говорити, коли ти взяла його за горло і душиш? Відпусти його, коли хочеш, щоб я вас розсудила. 
І гадюка зразу спустилася долу. Затим почала свою розповідь: 
– Мене схопив один чоловік, закрив у глек і закинув у річку.,. 
– Стривай, – перепинила її лисиця, – коли ти справді хочеш, щоб я вислухала вас, то не бреши так безсоромно: як могло таке здоровенне зміїще поміститися в тому глекові? 
Тепер чоловік вихопився наперед: 
– Правда, правда, так було. Я її звідти випустив. 
Лисиця обернулася до нього: 
– І ти, чоловіче, мене дурити! Та я рідному батькові не повірила б! 
Змія розсердилась і залізла в глек, тільки голова її стриміла зверху. 
– А бачиш, – мовила лисиця. – Таки не вміщаєшся! 
І тоді змія залізла з головою. Лисиця моргнула чоловікові, і той закрив глек. 
– Закинь глека в болото, – сказала лисиця, – і більше ніколи не судися із зміями. А коли принесеш курей, шукай мене тут. 
Чоловік від щирого серця подякував лисиці і мовив: 
– Хай же буде так, щоб ніде без тебе суд не вершився! 
І відтоді повелося, що судді та владики носять лисячі шуби. 
Увечері чоловік вернувся додому і поклав у кошик дванадцять курей. 
– Куди це ти збираєшся? – йому жінка. 
Тоді він розповів про все, що сталося з ним. Жінка подумала: «Але ж і дурень мій чоловік! Віддавати курей лисиці!» І коли чоловік, набідувавшись, міцно заснув, жінка встала і замість курей посадовила в кошик хорта. Вранці чоловік підхопився, спросоння, не глянувши в кошик, закинув його за плечі й подався до умовленого місця. Свиснув раз, другий – і лисиця вже тут. Стала над кошиком, витріщила очі, щоб курей налякати. Тож, коли чоловік  одкрив кошика, він і оком кліпнути не встиг, як хорт роздер лисицю. Тільки й мовила сердешна:
– А таки справді людині вірити не можна!



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: