ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Як друзі разом у лісі жили
Як друзі разом у лісі жили

Багато років служив віл господарю. Служив і думав, що, може, хоч на старості літ господар дасть йому спочинок, і їсти дасть, і пити.
Та не так вийшло. Давно постарів віл, але й досі мусив тягати за собою важкого воза та плуга. Щоранку хазяїн запрягав його, і цілісінький день віл молотив на току жито-пшеницю, а щоб не їв зерна, на морду йому одягали торбу. Терпів старий віл і думав: «От обмолотимось, обсіємося, і тоді вже хазяїн дасть мені відпочити. Він же бачить, що я ледве ходжу, яка тепер з мене робота!» 
І ось одного разу він почув, як господар казав своїм дітям: «Хай-но обсіємося, будемо думати, що робити з волом. Постарів він, ослаб, а на весну й зовсім нікудишній буде – не робітник він уже. Заріжемо його та м’яса нав’ялимо». 
Почув це віл та й каже: «Ох і невдячний же ти, чоловіче! Скільки років я прослужив тобі, а от постарів, і ти, замість пожаліти, дати мені померти спокійно, хочеш мене зарізати. За що? Чи не я тягав твої вози, орав поля, де потім виростала пшениця, і ти втридорога продавав її на базарі? Чи не я молотив твій хліб, а ти ще й намордника чіпляв мені, 
щоб, бува, не з’їв якої зернини, дарма що орав тобі й возив? А як постарів, то ти не жаліти – бити почав мене, он шкіра вся як решето стала! І тепер не даєш мені відпочити – хочеш зарізати мене. Ні, більше я не терпітиму. Втечу від тебе в ліс, на волю». 
Так вирішив старий віл і втік од господаря. Йшов він, ішов, аж зустрічає його півень та й питає: 
– Куди йдеш, воле? 
І віл розповів йому про своє горе. 
– Візьми й мене з собою,– сказав півень.– Я теж чув, як моя господиня казала дочці: «Треба зарізати старого півня. Толку з нього ніякого. Хоч на суп буде!» 
Віл погодився, і пішли вони разом. 
Ішли вони, йшли, коли це назустріч їм осел. 
– Куди ви, воле й півню? 
Ті розповіли йому. Осел наставив вуха й каже: 
– Візьміть і мене, разом підемо, бо й мій господар не кращий од ваших. Сідла з мене не скидає–геть шкіра пооблазила. Так нав’ючує мене кожного разу, що ледве на ногах стою, а передихнути не дасть – візьме в руки палицю і б’є, що сили має. 
Прийняли вони осла й разом попрямували до лісу. 
Коли це кіт біжить, питається: 
– А куди ви? 
Віл пояснив – так і так, мовляв, тікаємо од лихих хазяїв. 
– Візьміть і мене,– проситься кіт.– Цілісінький день мучать мене хазяйські діти. Мало їм, що я ловлю мишей, то зробили ще й возика, впрягають мене, й катай їх! А хіба це котова робота? Більше терпіти я не можу, піду краще з вами. 
Взяли і його. Пройшли трохи, аж назустріч їм заєць. 
– Куди ви? – питає вола. 
Той сказав. 
– Візьміть і мене,– почав їх умовляти заєць,– а то від мисливців просто життя немає, цілий день ганяються за мною. 
Взяли зайця й пішли разом. А як прийшли в ліс, не могли натішитися воленькою. 
Коли настала осінь, зібрав віл друзів і каже: 
– Давайте попрацюємо, збудуємо дім, щоб було де сховатися від холоду. 
– Як похолодніє,– відказав осел,– я повернуся хвостом до вітру та й перезимую. Мені хати не треба. 
– Я вилечу на дерево та й перебуду зиму,– прокукурікав півень. 
– А я залізу в глибоке дупло і там пересиджу,– пронявкав кіт. 
– А я зариюся в листя під кущиком і теж якось перезимую,– сказав заєць. 
Почув таке віл і заходився будувати сам. Збудував хату, а замість даху нап’яв шкуру – він її здер із дохлого вовка, якого знайшов був у лісі. 
Прийшла зима. То віл наїсться, нап’ється та й спить у теплій хаті. А якось увечері зірвалася завірюха, мете, віє, мороз аж тріщить. Позбігалися тоді до старого вола його друзі й почали проситися до хати, щоб не замерзнути в лісі. 
Перший прибіг осел, гукає: 
– Волику-братику, відчини, замерзну я в лісі! 
А віл відповідає: 
– Іди геть! Повернися хвостом до вітру та й зимуй. Заплакав осел, і віл його пожалів, пустив до хати. Коли це приходить півень: 
– Відчини мені, воле, бо замерзну! 
А віл йому: 
– Киш звідси! Вилети на дерево та й кукурікай. 
А потім шкода йому стало старого півня, впустив і його. 
Так було і з котом, і з зайцем. Спочатку віл дорікав їм, що не хотіли будувати хату, а потім жалів і пускав у теплу хату. 
Зігрілися друзі, повеселіли. А якось уночі завили в лісі вовки, голодні та змерзлі. 
Осел і каже: 
– Воле, дівчата співають, я їх покличу! 
А віл: 
– Ти що, осле, з глузду з’їхав? Які ще дівчата в дрімучому лісі? 
Не послухав осел старшого товариша й заревів на весь голос. 
Почули вовки ослиний рев, оточили хату й гукають: 
– А відчиніть, приятелі, хочемо побачити, хто нас кликав! 
Полякалися всі, але віл сказав: 
– Відчиніть, побачимо, чого їм треба. 
Відчинили. Увійшли вовки в хату, побачили друзів, дуже зраділи та й кажуть: 
– Послухайте, приятелі, яку ми вам пісеньку проспіваємо! 
І заспівали: що, мовляв, ми шукали, те й знайшли. 
Тоді віл каже: 
– А тепер, любі гості, нашої послухайте.– І заспівав: що, мовляв, зробили з тим, хто на хаті, те й з вами зробимо. 
Почув це старший вовк і наказав: 
– Біжіть подивіться, що там таке на хаті! 
Вилізли вовки на дах, побачили вовчу шкуру, злякались і всі повтікали. 
Залишився в хаті сам старший вовк, і друзі напали на нього. Віл товче рогами, осел – ногами, кіт кігтями дряпає, півень дзьобом довбе, а заєць усе бігає – рушницю шукає, щоб убити сірого. 
Били, били, а тоді віл узяв вовка на роги й викинув за поріг. Підвівся вовк та мерщій кущами до своїх, а льодяні бурульки луп та луп його по спині. Догнав старий вовків і розказав, як заєць стріляв у нього з рушниці й зрешетив усю спину. Розказав таке і впав мертвий.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: