ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Найдорожче – це сіль
Найдорожче – це сіль

Один цар мав три доньки-красуні. Цар дуже любив своїх дітей, піклувався про них, дбав, щоб стали вони добрими й розумними, хотів видати їх заміж в інші царства і мати більше друзів та рідні. Якось він бавився з ними й запитав найстаршу:
– Скажи мені, дочко, як ти мене любиш?
– Люблю тебе, як золото, тату! – відказала дівчина.
– Коли так мене любиш, видам тебе заміж за найбагатшого царевича, у золоті й шовках ходитимеш. А ти, дочко,– питає він середульшу,– ти як мене любиш?
– Люблю тебе, як мед, тату, як дорогоцінні камені,– відповіла та.
– Коли так мене любиш, видам тебе заміж у багате царство, де матимеш усе: і їжу всяку, і вбрання розкішні. А ти, дитя, як мене любиш?– запитав найменшу.
– Я, тату, люблю тебе, як сіль! – відповіла найменшенька.
– Як сіль! – закричав цар, аж голос йому затремтів.– Ти зовсім не любиш мене, а я так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти не дочка мені, йди геть звідси, щоб я не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна.
Цариця, зачувши те, злякалася, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося, хотіла владнати все, як і кожна мати, що любить своїх діток, але цар і слова не дав їй мовити, вигнав дитя.
Минуло кілька років. Цар повіддавав заміж двох своїх старших дочок у багаті царства, як і хотів того, поріднився з відомими володарями. А про найменшу дочку геть забув, навіть імені її не згадував. Для нього вона давно померла.
А дівчина була жива й здорова. Коли батько вигнав її, вона вийшла з міста, блукала скрізь, доки зустріла старого обдертого каліку, що водив за собою ослика. Дівчина була дуже добра і надумала стати в поміч старому. Той запитав, чия вона і звідки. Дівчина сказала, що нема в неї ні матері, ні батька, що вона сама в цілому світі і нікуди їй подітися. Старий зрадів, що матиме на старість помічницю в хаті, і взяв її до себе. А жив він на кордоні з іншим царством. Хижка старого стояла в лісі, куди заходили мисливці з обох царств. З чужого царства найчастіше приходив царський син. Він був добрий і лагідний юнак, і коли йшов на полювання, завжди заходив до старого перепочити, погомоніти. Так він зустрів дівчину і дуже вподобав її. Одного дня він сказав батькові, що хоче взяти заміж ту дівчину. Але що б то був за цар, коли б дозволив синові взяти дочку якогось старого каліки. Він мав це за страшну ганьбу, а тому й слухати не хотів про такий шлюб! Та син затявся, сказав, шо пострижеться в ченці, коли його не оженять на тій дівчині. Цар думав, думав і надумав прогнати дівчину з лісу. Але спершу захотів побачити її, щоб знати, за що так уподобав селянську дівчину його син.
Якось уранці прокинувся старий цар, сів на коня і подався на лови. До полудня мандрував лісом, доки дістався до хижки старого. На порозі стояла вродлива дівчина, така вродливиця, що й пером не списати, в одежі чистій, хоч і старій. Цар зрозумів, що це і є дівчина, яка так сподобалася його синові, і, під’їхавши ближче, запитав, чи вдома батько.
– Дідуся немає, він пішов по дрова,– відповіла дівчина.– Я сама.
– А де ж твій батько?
– Немає тепер у мене батька, він давно вигнав мене з палацу.
– З якого палацу? – здивувався цар.
Тоді розповіла йому дівчина все, як було. Цар знався на людях і збагнув, що найменша дочка любила батька найдужче, але той, нерозумний і жадібний до багатства, вигнав своє добре і щире дитя. Зрадів цар, що та дівчина з царської родини, і, вернувшись додому, відразу послав по неї сина із сватами.
Пишне весілля справили. Скликали царів з усіх царств, покликали і батька нареченої. Всі гості хотіли побачити ту дівчину, що її, дочку якогось каліки, бере в жони царський син. Коли зібралися всі царі і всі свати, наставили на столах їства і питва, скільки душа бажала,– адже то був царський бенкет, увесь народ працював на нього!
Цар, що був свекром, наказав подавати батькові нареченої страви без солі. Почався бенкет. Цар, батько нареченої, не впізнав своєї дочки. Покуштував він однієї страви, скривився; покуштував іншої – знову скривився; подивився на стіл – миски й ложки з чистого золота, прикрашені самоцвітами, страви на вигляд одна одної краща, всі медом политі, але такі несмачні всі. Подивився цар, подивувався, але дуже був голодний і не втерпів, запитав свекра:
– Але ж, сусідо, чи не здумав ти заморити гостей голодом?
– Та що ти, сусідо! – здивувався свекор.– Поглянь лишень, столи вгинаються від чудових страв, усе насипано в щонайдорожчі миски, перед кожним щонайдорожчі ложки й виделки! Призволяйся, їж, сусідо, для того й наставлено всього на столі, щоб їсти!
– Дарма ти удаєш, ніби нічого не розумієш! – сказав цар, батько нареченої.– Де таке чувано, щоб їли золото, срібло й дорогоцінні камені, щоб смажену курку заливали медом? Це ж так, ніби нічого немає на столі. Без солі ніяка страва не смакує. Дай солі, треба посолити страву!
– А як не можеш обійтися без солі, навіщо вигнав дочку, щоб поневірялася в нужді та горі? – вигукнув свекор.– При собі ж ти лишив дочок, що любили тебе, як золото й срібло, як мед і самоцвіти та всілякі інші речі, без яких можна прожити на світі.
– Звідки ти знаєш таке, сусідо? – не здавався цар.
– Знаю про це від своєї невістки, від нареченої; вона твоя найменша дочка. Вона любила тебе найдужче, а ти, ласий до багатства, вигнав її. А тепер нехай ті дві твої дочки, багаті-пребагаті, солодко тебе годують.
Зрозумів тоді цар, що не можна жити без солі на світі. Як немає солі, немає і життя; простий народ бідує, живе без золота, без срібла, без самоцвітів, дехто за все своє життя і крапельки меду в роті не мав, а всі живі-здорові. Зрозумів тоді цар, що старші дочки любили не його, а саме багатство, відрікся від них і заповів своє царство найменшій, бо не мав сина, якому міг би лишити престол.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: