ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
БАЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Журавлів гаманець
Журавлів гаманець

Жили собі дід та баба. Не було в них ні дітей, ні якихось родичів, так собі і жили вдвох у хижці. Жили вони дуже бідно. Ще б пак! Були старі, літ по вісімдесят, а може, й більше. Дожилися до того, що і їсти нічого. Тільки тим і держалися, що дід нажебрає яких-небудь сухарів. Та ось діждалися вони весни-красни, баба діда й повчає:
– Діду, он люди все сіють, хоч би ти посіяв проса, у нас десь горщечок є! Хоч би ми, беззубі, на старості покуштували каші або кулешу теплого, а то ці сухарі вже набридли. 
Дід послухав бабу і навесні посіяв просо. Посіяв і цілий тиждень не ходив дивитися на нього – чи зійшло воно, чи ні. Пішов наступного тижня – виросло просо аж до пояса. Підходить дід до свого проса й бачить: стоїть на ньому журавель, та великий-превеликий. Дід узяв палицю та й кинув на того журавля. Журавель знявся й полетів. Дивиться дід 
на своє просо, аж воно геть усе потолочене, потоптане, поламане. Дід приходить додому та й каже бабі: 
Оце, бабо, вродило нам просо, та не вдасться його спожити: унадився до проса журавель і прямо тобі косить, їсть геть усе витолочив, поламав! 
– Ой, діду, а ти ж колись був стрільцем, візьми рушницю, почисть її та й убий журавля. Буде нам ще й м’ясо! 
Дід послухав, узяв рушницю, почистив її і вранці пішов до проса. Приходить, а журавель уже там. Насправді ж то був не журавель, а змій. Тільки-но дід підійшов, як журавель перекинувся паном. Стоїть пан, аж сяє, з лиця хоч воду пий. І мовить той пан дідові: 
– Стривай, дідусю, не вбивай мене! 
А потім питає в нього: 
– Це твоє, діду, просо? 
– Моє! 
– Що ж ти хочеш за своє просо? 
Той дід злякався: бачить – отакий пан, а він простий селюк, голодранець, латаний, задимлений, як у кузні якійсь! 
– Чого,– каже, я хочу? Нема в мене нікого – ні дітей, ні родичів – годувати мене нікому! 
– Ну, дідусю, коли в тебе нікого немає й нікому тебе годувати, то йди за мною; як підеш ти зеленою стежкою, шовковою травою, вийдеш ти на галявину. Там буде мій двір. Тільки не йди ти на захід сонця до мого ганку, а зайди навпроти півдня. Там буде інший ганок: ти на нього і йди до мого дому. Там стоятиме вартовий; він спитає: «Куди ти йдеш?» А ти скажи: «До журавля». Він тебе пустить. А тут я, може, почую, а може, у вікно побачу – сам відчиню тобі двері і впущу до свого дому!.. 
Сказавши це, він зразу мах-мах! Зробилися в пана руки крилами, а ноги лапами. Він знявся й полетів. А дід пішов зеленою стежкою, шовковою травою. Іде він, іде – виходить на галявину й бачить перед собою будинок. Така будівля, що ні уявити, ні пером описати, тільки в казці розказати – так і сяє! Підходить дід до будинку, ступає на той ганок, що з півдня, а тут журавлів вартовий: 
– Ти куди це,– каже,– йдеш, волоцюго? Хіба ти гідний тут швендяти? 
А журавель почув та стук-стук: відчиняє одну кімнату, а потім другу: 
– А йди-но, йди сюди! 
Тут вартовий відскочив набік. А дід пройшов одну кімнату, потім другу, входить до третьої. Журавель посадив його в крісло і поставив йому їсти, пити, вина всякого, меду, фруктів – тільки молока пташиного й не було. Пригостив того діда, а потім і питає: 
То що ти, дідусю, хочеш за своє просо? 
– Мій паночку, мій золотенький, не можу сказати: що ваша ласка, те й дасте!.. 
Пішов пан у другу кімнату, виносить йому гаманець. І каже: 
– Ну, діду, коли ти, йдучи дорогою, захочеш їсти, то скажи: «Гаманець, гаманець, дай мені пити, їсти!» Він відкриється, і з того гаманця буде і стіл, і крісла, і ті самі страви, що ти в мене їв. А як наїсися, нап’єшся, тоді скажи: «Питво, їжа, ховайся в гаманець!» Воно все поховається, а ти згорни гаманець і йди додому. Тільки по багато не пий, бо нап’єшся і хтось украде гаманець!.. 
Той дідусь, ідучи додому, захотів спробувати: чи воно справді так буде, як журавель наобіцяв. Пройшовши півшляху, він сів, витягнув гаманець, відкрив його та й каже: «Гаманець, гаманець! Щоб мені було пити, їсти». І тут відразу ж з’явилося щось таке, як світлиця, аж сяє; і відкрилося питво, їжа. Дід той покуштував сього-того потрошечку, потім каже: «Питво, їжа, ховайся в гаманець!» Усе й заховалося. Приходить він до свого села, до свого дому. Заходить до хижки та: 
– День добрий,– каже,– чи жива тут моя баба? 
– А жива, дідусю! А ти чи живий? 
– Я живий, здоровий! 
– А я вже думала, що тебе чи вовки з’їли, чи ведмеді задавили, у мох затягнули, загребли і колоддям навернули! 
– Ні, бабусю: вовки не з’їли, ведмеді не задавили, а приніс я хліба-солі, вистачить нам до самої смерті! Сідай-но, бабо, за стіл, і я сяду, може, ти з місяць не їла. Буде нам що їсти-пити! 
– Що ти, дідусю? Звідки ти візьмеш пити-їсти? 
– Сідай-но, дивись! 
Сіли вони за стіл, витягнув дід гаманця, поклав на стіл. А стіл той такий убогий, сказано – злидні. Відкрив дід гаманець: 
– Ну, гаманець, гаманець! Щоб було нам пити, їсти! 
І тут усе із неба впало! То була вбога хатина, а тут стали світлиці – може, ніде нема таких. І різні-різні напої-наїдки: тут і вина, і лемішка, пироги – всього було. Баба дуже здивувалася! 
– Ой, леле! Звідки все це? Звідки ти це взяв? 
То ось, бабо: як послала ти мене вбити журавля, я пішов до свого проса, а він уже там. Тільки я примостився, щоб його вбити, а він перекинувся паном, та таким паном, що весь аж сяє. «Що ти,– каже,– хочеш з мене за своє просо?» А я йому: «У мене немає нікого, годувати мене нікому!» Тоді він і каже: «Іди ти до мене в мій двір зеленою стежкою, шовковою травою, там я тобі віддячу!» Пішов я туди, до нього з двір, він мене нагодував, напоїв і дав оцей гаманець. Ну і з цього гаманця нам усе відкривається. 
Баба обняла свого діда, поцілувала: 
– Ну, спасибі ж тобі, дідусю, я дуже рада: ти наче з того світу з’явився! А знаєш що, діду? Ми самі живемо, ні в людей не буваємо, ні люди в нас. Покличмо війта й старосту до себе в гості! 
У нас тепер он який стіл, та й на хату не сором глянути! 
– Як собі хочеш, бабо: можеш покликати, нехай побудуть і в нас! 
Баба одягнула очіпок, пішла на село й покликала війта і старосту: 
– Ідіть,– каже,– мої дітки, до мене в гості! 
– Що ти,– кажуть,– стара бабо, які в тебе гості? Живе в халупі, що од вітру хитається, може, їсти нічого, а вона в гості кличе! 
– Ні, мої дітки, тоді нас полаєте, як прийдете, а на столі не буде нічого. А завчасно нічого ганити. 
Війт і староста схаменулися: де наше не пропадало, підемо! І пішли вони вдвох у гості, бо дуже були охочі випити на дурничку. Заходять вони до хати: 
– День добрий, діду! 
Здоровенькі були! 
– Що скажете нам? 
– Сідайте на лаву: і скажемо, й покажемо! 
Ті сіли. Один тримає нагайку, а другий – батіг. Звичайно, війти та старости були грозою для селян, завжди з нагайками ходили по селу, з хат виганяли на панщину. Тим часом дід витягнув гаманець: «Гаманець, гаманець, щоб було їсти, пити!» І відразу ж відкривається з того гаманця питво, їжа, усякі ласощі. Дід став пригощати війта й старосту. Ті п’ють, їдять і не надивуються, що воно таке: і їсти й пити є, і хата посвітлішала. Чи не бог це скинув рай з неба? Це ж і в нашого пана нема такого достатку! Напилися вони, наїлися, перепробували все, що тільки можна було, і пішли. Баба й каже: 
– Чи знаєш що, діду? 
– А що? 
– Покличмо до себе в гості пана! 
– Ти що, бабо, з глузду з’їхала? Ото правду кажуть, що бабу слухай, а свій розум май. Хіба ж пан прийде до нас, до таких старців! Іди-но, він тебе батогом відшмагає! 
– Що буде, те й буде – піду! 
Пішла баба. Приходить у панські покої. Вийшов пан: 
– А що, стара бабо, скажеш? 
– А що, папочку, скажу: просив дід, прошу і я вас до себе в гості! 
– Що? Ах ти ж бидло! Ти мене кличеш у гості? Я піду до старчихи? 
– Ні, паночку, не ймете ви мені віри, спитайте у своїх вірних людей. Є у вас війт і староста: спитайте в них, чи можна йти до нас, чи ні. 
– Ну, гаразд, гаразд! 
Покликав пан лакеїв, кучерів: 
–Ідіть покличте до мене війтів! 
Слуги ті пішли до війтів: «Казав пан, щоб ви йшли до пана!» Приходять війти до пана: 
– Навіщо ви нас кличете? 
– А ось для чого: просить відьма мене в гості, то чи можна до неї йти? 
–Е, паночку, можна, можна: ми в пана не бачили такого столу, як у них. Є в діда гаманець, і з нього все відкривається: і горілка, і вина, і закуска. Можна піти! 
Той пан послухав війтів і звелів своїм кучерам, щоб запрягали коней. Нарядилися пан з панею та й поїхали, не так їсти-пити, як дізнатися, чи правду баба казала. Під’їжджають до бабиної хати. Назустріч дід: 
– Не гнівайтеся, паночку, моя хата зовні неприваблива, зате всередині будуть вам і крісла, і квіти, і все – моє шануваннячко! 
Заходить пан до хати і став біля порога. Тоді дід витягнув гаманець і каже перед паном: 
– Гаманець, гаманець! Щоб було тут їсти, пити і всякі оздоби для моєї хати! 
І все відразу як із неба впало: і їсти, і пити, і всякі оздоби, що ніде такого не було, як у нього! Пан бачить – не соромно й сісти. 
– Просимо, паночку, на наш хліб-сіль, на всяке благословенство! 
Став пан розглядати ті вина, бачить, що найдорожчі. 
Почали пити та їсти. Відомо, шляхетна людина не стільки пригощається, скільки різними розмовами втішається. Ось напилися, наїлися, пан і каже: 
– Дідусю, тобі соромно мати цей гаманець, ти такий селюк, а в тебе дім і стіл вищі від моїх. Мені незручно,– каже,– перед моїми друзями. Я тебе прошу по-доброму: віддай ти мені цей гаманець. А я тобі дам усього, що треба. І слугу тобі дам, і корову, і свиню, і масла – всього. Нащо тобі той гаманець? Я тебе й поховаю, і поминки справлю, на часточку подам! 
Дід радиться з бабою: 
– Ну, що, бабо, будемо робити? Пан просить. Чи віддамо, чи ні? 
– Та що ж, діду: пан просить – треба послухати. Нам усе буде: і слуга, й одяг, і попрано, й подано! 
Послухали, віддали й лишилися в своїй перехнябленій хатині, як і були. А пан узяв гаманець та й поїхав. 
Дідові та бабі дав продуктів і слугу: пуд борошна, пуд гороху, пуд крупів з висівками, п’ять фунтів сала, три хунти масла, десять фунтів солі – о о і весь пайок. З’їли вони той пайок за кілька днів. А потім послали свого слугу у фільварок до пана. 
– Пане, прислали дід та баба по пайок – той уже скінчився! 
– Годі,– каже,– давати, у мене таких багато, що їм треба давати. Мені треба годувати тих, що працюють, а вони на панщину не ходять. Нехай жебракують і харчуються: з миру по нитці – голому сорочка; з миру по крихті – двом прожити можна. Не дам пайка. 
Так пан зрадив своє слово. Пішов той слуга і сповістив це дідові: 
Казав пан, що в нього таких багато, яким треба давати; треба годувати тих, що працюють. А вам казав жебракувати та тим і харчуватися. І мені назад у двір іти! 
І пішов назад. Лишилися дід з бабою, як і були: і голодні, і холодні, і в злиднях у великих. 
Дід усе думав, думав думу: що його робити? Як хліба дістати? І придумав: «Піду я до того журавля, поскаржуся йому – чи не помилує, чи не дасть він другого гаманця? Той баба погубила. Сказано: бабу слухай, а свій розум май». Надумався й пішов він. 
– Піду,– каже,– бабо, до журавля, чи не дасть він нам другого гаманця. 
– Ну, сходи, діду. Дасть чи не дасть, а сходи! 
Пішов дід зеленою стежкою, шовковою травою. Ішов, ішов, вийшов на галявину. На тій галявині журавлів дім. Приходить він до журавлевого дому, підходить під його ганок. Вартовий на нього як закричить: 
– Ти куди, волоцюго, чого тобі треба? 
А журавель почув: стук-стук – відчинив двері. 
– А йди-но, йди сюди! 
Вартовий зразу вбік. Зайшли вони до кімнати; одну пройшли, другу, в третій зупинилися. Журавель питає: 
– Ну, що, дідусю, може, хто скривдив? 
– Ой, паночку, пан скривдив. Покликала баба війтів у гості, напоїла, нагодувала, а тоді й каже: «Покличмо й пана!» Я не хотів, але лихий попутав. Пішла вона, покликала. Приїхали пан з панею. І напосівся він на мене, щоб віддав йому гаманець. «Я,– каже,– все буду тобі постачати». Мусив я в баби питати. А баба каже: «Віддай, діду, треба пана послухати, він же все нам буде постачати». Віддав я гаманець, а пан надіслав нам пайок. Тоді як той пайок скінчився, він розпо рядився: хай, каже, ідуть жебракувати та тим і харчуватимуться!..
Ну, журавель посадив діда за стіл, пригощає, а той за слізьми й світу не бачить... 
– Чи не дасте ви мені,– каже, ще такого гаманця? 
– Гаразд, дам, дам! Будуть знати всі! Не дам я тобі гаманця, але дам тобі барильце! 
Пішов він у другу кімнату, виносить барильце і повчає Діда: 
Як прийдеш додому, скажи: «Бабо, ану злазь із печі. Не приніс я гаманця, а приніс барильце!» Як тільки баба злізе з печі, ти й скажи: «Ану, дванадцять молодців, лізьте з барильця та дайте цій бабі гарної припарки!» Відлупцюють вони бабу, тоді гукни: «Ану, дванадцять молодців, лізьте в барильце!» А потім скажи бабі, щоб вона запнула свою намітку й пішла до пана, та не казала, що ти приніс барильце, а сказала, що приніс другий гаманець,ще кращий, ніж був той. Поклич пана з панею, і війтів, і всіх дворян. І як зберуться всі, посади пана з панею на покуті, а тих усіх надворі. Тоді скажи: «Ану, дванадцять молодців, вилазьте з барильця, почастуйте їх усіх!» Як почастують, тоді скажи: «Ану, дванадцять молодців, станьте біля порога!» І вимагай назад свого гаманця! 
Подякував дід, пішов додому. Як відлупцював бабу! Баба побігла, покликала пана, пані, і війтів, і всіх дворян. Як да ли їм усім припарки: і дворянам, і війтам, і кучерам, і всім! 
Ну, дванадцять молодців, станьте, біля порога! Ану, пане, поклади гаманець, бо буде й тобі така гостина, якої ти зроду не бачив, і дідам твоїм, і прадідам не снилася. 
Ще й погрожує! А що погрожувати, коли все й самому видно, і стоять біля порога дванадцять молодців з батогами! Пан той бачить, що непереливки, та забув узяти гаманець із собою. Мовить до діда: 
– Віддам, дідусю, тобі гаманець, тільки пусти живого! Поки я житиму, вистачить мені й свого добра. Покличте мені мого слугу! 
Покликали того слугу, пропустили його до пана. 
– Будь ласка, голубчику, їдь швидше у двір, і там у шафі 
чи, може, в скрині лежить гаманець. Візьми його й привези якнайшвидше сюди, бо я себе тут погано почуваю! 
І віддав слузі ключики, які мав при собі в кишені. Той поїхав, узяв гаманець і привіз його панові. Пан і каже: 
– На, дідусю, твій гаманець, тільки пусти мене! 
Дід узяв гаманець та як гукне: 
– Ану, дайте йому! Він мужиків б’є боляче, а не вірить, що болить, то нехай відчує, як нам боляче! 
Взяли дванадцять молодців, налупцювали пана, тоді дід і каже: 
– Дванадцять молодців, лізьте в барильце! 
А пан як дремене! Чи взяв шапку, чи ні, а шубу пошмагали на шмаття! А дід залишився жити зі своїм гаманцем – своєю силою й обороною. І ніхто вже його не чіпав.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: