ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Чарівна дудка
Чарівна дудка

Давно воно було чи недавно, а чи не так,– тепер уже достеменно ніхто й не знає.
Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам.
Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді, землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали, а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій.
Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.
Поназносив добра – дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.
Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти. А слугам своїм – цівунам та гайдукам – накази дає: людей не жаліти, бити їх та карати.
Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають.
А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож.
Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.
Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.
Тим часом змієві слуги – цівуни та гайдуки – самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися,
за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од того дохлого змія. Ніде од них не сховаєшся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собі пани різних нових імен та прізвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або іншим звіром, хто Шулікою, Вороною, а хто якимсь деревом. От звідкіля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський... Простих же людей тепер вони інакше як бидлом і не називали.
Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світу не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються, а полегкості нема ніякої. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити.
Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний: як занепав змалку, то ніяк і видужати не може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не ганяють: нікому його не треба.
Виріс він, у літа ввійшов, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком.
Сидить Іванко Простачок узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі пересипає.
Заблукали якось у те село, де жив Іванко Простачок, три старці-подорожні. Куди не зайдуть – усюди порожньо, ні живої душі: усіх пани на роботу погнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його подвір’я спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях – та ні в кого кресала нема, щоб вогню викресати. Просять старці в Іванка вогню. Пішов Іванко до хати, набрав з припічка жару й виніс старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові і питають, що він удома робить.
– Пісок на призьбі пересипаю,– відказує Іванко.– Бо все одно, що не роби, то на панів піде.
Вислухали старці Івана, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли.
Перший раз заграли – великий розум Іванкові дали.
Другий раз заграли – талант до слова й музики дали.
Третій раз заграли – на панів у серці гнів нагнали.
Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці... Заходився він за діло братись, у світ лаштуватися.
Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди – звірі й пташки заслухались.
І почав Іванко між людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та його слуг розказувати.
Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе – одні панують, а інші горюють, одні багатству ліку не мають, а інші з голоду помирають.
І де не пройде Іванко,– люди там розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими панами змагаються.
Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити.
Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході – шасть туди. Шаблі дзвенять, списи, як ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно.
Спиняються пани з військом, слухають, стоять. Аж раптом чують голос на заході – Іванкова дудка грає, людей навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде-гуляє від села до села, від краю до краю.
Вдаряться пани на захід. Коні, як вихор, мчать, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванко – не знають.
І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку ночують, то зразу мороз у них по шкірі пройде, бо чекають вони собі лиха, як віл довбні.
Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат не вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає.
Грає дудка, грає, а прийде час – усіх панів познищує.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: