ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Джек та бобове дерево
Джек та бобове дерево

Давно-предавно, а точніше сказати – не пригадаю коли, жила на світі бідна вдова з сином. Допомоги їм чекати не було звідки, отож і жили вони нужденно, часом не лишалося ні жменьки бо-рошна, ні жмутика сіна для корови.
От одного разу мати й каже:
– Що ж вдієш, Джек, доведеться
нам продати корову.
– Навіщо? – запитав той.
– Він ще запитує навіщо! Та щоб купити хліба, нерозумна твоя голова!
– Гаразд, – погодився Джек. – Завтра ж уранці відведу Рябуху на ярмарок. Візьму за неї добрі гроші, не журіться, мамо.
Наступного дня прокинувся Джек рано-вранці, зібрався й погнав корову на ярмарок. Дорога була неблизькою, і Джек раз по раз звертав із прибитої пилом дороги, щоб самому відпочити у затінку й дати змогу корові попастися на свіжій траві.
От сидить він під деревом і раптом бачить: бреде дорогою якийсь невеличкий чоловічок з торбиною за плечима.
– Добридень, Джек! – привітався дивний чоловічок і зупинився. – Куди це ти прошкуєш?
– День добрий, не знаю, як вас величати, – обізвався Джек. – Іду на ярмарок корову продавати.
– То продай її мені, – запропонував чоловічок.
– Охоче, – відповів Джек. – А то брести у спеку туди й назад. Що ж ви за неї дасте?
– Стільки, що тобі й не снилося!
– Невже?! – засміявся Джек. – Що мені снилося, про те лиш я знаю.
Тим часом чоловічок зняв з плеча торбинку, подлубався в ній, вийняв п’ять звичайних бобів і простягнув Джекові:
– Тримай. Гадаю, цього буде досить.
– Що? – здивувався Джек. – П’ять бобів за цілу корову?
– Так, п’ять бобів, – поважно ствердив чоловічок. – Але яких бобів! Увечері посадиш – на ранок виростуть аж до неба.
– Овва! – вигукнув Джек, розглядаючи боби. – А коли вони виростуть до неба, що тоді?
– А далі дивись сам, – відповів чоловічок.
– Гаразд, домовились, – погодився Джек.
Взяв він боби, віддав дивному чоловічкові корову й гайда додому. Та й каже матері:
– Продав я корову. Але ви ніколи, матусю, не здогадаєтесь, скільки мені за неї дали. – І показав їй п’ять бобів.
Побачила мати боби – і слухати далі не схотіла – розгнівалась:
– Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову віддати за п’ять бобів? Ось тобі! Ось, ось! А боби твої отуди! – і викинула їх за вікно. Сіла біля печі й гірко заплакала...
Прокидається вранці Джек, а в хаті якось похмуро, хоча надворі сяє сонце. Й одразу – до вікна.
Що за дивина! Хитається біля вікна густий ліс. За ніч боби, які мати викинула вчора ввечері, проросли і їхні стебла – міцні та гнучкі – вигналися високо-високо, аж до самісінького неба. Отже, правду казав дивний, чоловічок: боби таки чарівні.
"От так-так! – сказав собі Джек. – Що там, матусю, не кажіть, а ціна таки непогана за одну стару корову! Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далі?"
І раптом він пригадав слова вчорашнього чоловічка: "А далі дивись сам".
От і подивлюся, – вирішив Джек.
Учепився він за одну стеблину і поліз угору, як по драбині. Довго він ліз і нарешті дістався неба. Бачить, широка біла дорога простягла^я перед ним. Пішов він тим шляхом і незабаром побачив величезний будинок і велетенську жінку на порозі.
– Який прекрасний ранок! – привітався Джек. – І який чудовий у вас будинок, господине!
– Чого тобі, хлопче? – пробурчала жінка-велетень, з підозрою розглядаючи Джека.
– Добра тітонько, – відповів Джек, – з учорашнього дня у мене й крихти в роті нё було. Чи не дасте хоч би що-небудь попоїсти?
Жінка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож впустила його на кухню і дала трохи хліба, сиру та молока. Тільки-но Джек проковтнув свій сніданок, як за вікном почулися важкі кроки: гуп! гуп! гуп! туп! То велетень повертався додому.
– Ой лишегіько! Що робити? Куди тебе заховати? А лізь-но сюди – в піч. – І вона підсадила хлопця в піч та й закрила її заслінкою. Тієї ж миті двері розчинилися і до кухні зайшов здоровезний і потворний велетень-людоїд.
Принюхався, засопів і голосно заревів:
Тьху! Фух! Ух! Хух!
Чую людський дух!
Ну, хай мертвим чи живим –
Все ж поснідаю я ним!
– Мабуть, старієш ти, чоловіче, і нюх у тебе притупився, – заперечила йому жінка. – То не людський дух, а запах носорогів, яких я тобі готувала на сніданок.
Велетень не любив, коли йому нагадували про старість. Невдоволений, сів за стіл і похмуро з’їв усе, що подала дружина. Після сніданку він мав звичку лічити своє золото. Отож і, цього разу відкрив скриню, витяг капшуки золота та й почав лічити червінці. Довго лічив, аж доки не задрімав.
Тоді Джек тихенько вибрався зі своєї схованки, вхопив один капшук – той, що ближче лежав, – і кинувся навтьоки. Повернувся він додому і віддав матері золото. Цього разу мати не сварила його, а навпаки – похвалила.
Та минув час, золота не стало, і вони зробилися такими ж бідняками, як і раніше.
Звичайно ж, мати і слухати не хотіла про те, щоб Джек знову йшов до велетня. Та Джек вирішив по-своєму. Якось вранці, потайки від матері, він виліз по бобовому стеблу на небо, на той самий білий шлях, який вів до будинку велетня-людожера: там на кухні жінка велетня готувала сніданок.
– Доброго ранку, господине! – привітався Джек.
– А, це ти! – мовила дружина велетня і нахилилася, аби краще розгледіти гостя. – А де капшук з червінцями?
– Якби я те знав! – відповів Джек. – Золото завжди кудись щезає, просто дивина! Чи прийшов би я до вас просити скибочку хліба, якби мав золото?
– Мабуть, ти правду кажеш, – погодилась вона і подала Джекові шматочок хліба.
ї раптом почулося – гуп! гуп! туп! туп! – здригнувся будинок від людожерових кроків. Господиня ледве встигла засунути Джека в піч і прикрити заслінкою, як людожер ввалився до кухні:
Тьху! Фух! Ух! Хух!
Чую людський дух!
Хай хоч мертвим чи живим –
Все ж поснідаю я ним! – проревів велетень.
Та жінка, як і минулого разу, почала докоряти йому: мовляв, людським духом і не пахне, просто нюх у нього в старості притупився. Велетень не любив таких розмов. Він похмуро з’їв свій сніданок і сказав:
– Жінко! А принеси-но мені курку, ту, що золоті яйця несе.
Дружина принесла йому курку, а сама вийшла худобу порати.
– Несися! – наказав велетень, і курка, кудкудакнувши, знесла золоте яйце.
– Несися! – наказав він знову, і вона одразу знесла друге яйце.
Так тривало довгенько, аж поки велетень не втомився від такої забаванки. Тоді Джек виліз із печі, вхопив чарівну курку і гайда навтьоки. Та коли він пробігав двором велетня, курка закудкудакала, і дружина велетня почула й кинулася наздоганяти Джека. На щастя, вона заплуталась у своїй довгій спідниці, упала, а Джек тим часом встиг добігти до бобового стебла і опуститися вниз.
– Поглянь, що я приніс, матусю!
Поставив Джек курку на стіл і наказав: "Несися!" – і золоте яйце покотилося столом. "Несися!" – і з’явилося друге яйце. І третє, і четверте...
Звідтоді Джек і його мати вже не боялися нужди, адже чарівна курка завжди дала б їм стільки золота, скільки б вони того побажали. Тому мати взяла сокиру і хотіла зрубати бобове стебло. Та Джек заборонив їй це робити^ Він сказав, що це його стебло і він сам зрубає його, коли буде треба. Насправді він вирішив ще раз побувати у велетня. А мати задумала зрубати стебло іншим разом, щоб Джек не знав, а тому заховала сокиру неподалік від бобів, щоб сокира була під рукою. І ви незабаром дізнаєтесь, як це знадобилось!
І от одного чудового ранку Джек подерся по стеблині на небо. Цього разу хлопець схитрував. Не поліз у піч, як то було іншим разом, а сховався за кущами в садку.^Сидить і чекає, доки людожерчиха набере води з криниці, а тоді шаснув до кухні й стрибнув у жбан із борошно^ Недовго й сидів там, коли це: гуп! гуп! туп! туп! Заходить велетень, а за ним і його дружина.
– Щось тут знову людським духом пахне! – вигукнув людожер. – Хтось тут є, жінко!
А та й каже:
– Це, мабуть, той хлопець, який украв торбу золота й курку, що золоті яйця несе. Ось зараз я його знайду. Мабуть, він у печі.
Однак у печі нікого не було. Вони обнишпорили всю кухню, але так і не здогадалися заглянути до жбана з борошном. Бо нікому й на думку не спало шукати хлопця у борошні!
– Невже я таки помилився! – досадував людожер.
А поснідавши, він і гукає дружині:
– Принеси-но золоту арфу!
Принесла, поставила на стіл, а сама вийшла порати худобу.
– Співай, арфо!
І арфа заспівала, та так солодко, як і птахи лісові не співають. Велетень слухав-слухав та й задрімав, поклавши голову на стіл.
Тоді Джек вибрався із борошна, підкрався до столу, схопив золоту арфу і гайда з хати. Та спіткнувся об поріг, і арфа озвалася людським голосом:"Хазяїне! Хазяїне!"
Прокинувся велетень і побачив, як хлопець тікає з його арфою. Джек мчав швидше, ніж вітер. А людожер – за ним величезними стрибками, виповнюючи небо диким ревищем.
А втім, якби він менше ревів, а беріг сили, то, мабуть, наздогнав би Джека. Ось він уже й руку простягнув, щоб схопити хлопця, але той все ж добіг до бобового стебла і почав швидко-швидко спускатися з арфою.
Людожер зупинився на краю неба і задумався. Торкнувсь бобового стебла і навіть похитав, прикидаючи, чи ж витримає воно його вагу. Однак цієї миті арфа знову покликала знизу: "Хазяїне! Хазяїне!" – і він зважився, поліз. Стебло вигиналося під його вагою, листя зливою сипонуло з гілок, гнулася і хиталася уся величезна зелена драбина. Джек поглянув угору і побачив, що велетень наздоганяє його.
– Мамо! Мамо! – закричав він. – Сокиру, несіть швидше сокиру.
Та сокиру довго шукати не довелося: як пам’ятаєте, вона була захована в траві під стеблом.
Тут Джек скочив зі стебла на землю, схопив сокиру й одним махом перерубав бобове стебло. Захиталася зелена велетенська драбина і з тріском упала на землю. А разом з нею рухнув і розбився людожер.
Відтоді Джек з матір’ю зажили щасливо й безтурботно. Вони побудували собі новий будинок. Кажуть, Джек одружився з принцесою. Та чи це так – не відаю. Але те, що жили вони довгі-довгі роки мирно і благополучно, то це правда. А коли, часом, до них навідувався смуток чи втома, Джек діставав золоту арфу, ставив її на стіл і наказував:
– Співай, арфо!
І їхня печаль зникала безслідно.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: