ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Малюк Том і велетень Денбрас
Малюк Том і велетень Денбрас

Ось вам одна із найстаровинніших казок, які розповідали в Кормуслі.
У давні-предавні часи, коли в Корнуелі було ще безліч велетнів, неподалік од затоки Маунтс-Бей жив у селі славний хлопчина, котрого звали Малюк Том. 
Славний то він славний, але був ледачий. Працював, коли заманеться, а постійним ділом зайнятись не хотів. 
Том був невеликого зросту – ми маємо на увазі ті давні часи, коли, якщо вірити, всі чоловіки в Корнуелі були футів по вісім заввишки. Зате плечі у нього були широчезні, спина міцна, а руки і ноги, як із заліза. 
Його старенька мати часто говорила йому, щоб він знайшов справжнє діло і заробляв хоча б собі на харчі. Бо треба вам сказати, що їв він за двох. 
І от якось уранці, чи то, щоб зробити приємне матері, а може, через те, що мав дівчину із Кроласа, Малюк Том відправився в Маркет-Джу шукати роботи, адже не міг же він одружитися, не маючи ніякого заробітку. 
Найперше Том зайшов до одного чоловіка на ймення Хонні, – той був бляхарем. А ще він тримав корчму, аби кожен міг зайти і випити з ним по кухлю доброго елю. 
– Чи не потрібен вам дужий, молодий і поступливий робітник? – запитав його Том. 
– Шкода, – відповів Хонні, – але постійної роботи у мене зараз немає. Проте зажди! Маю відправити до Сент-Івза бочки з пивом, і ти міг би мені прислужитися, а я тобі щедро заплачу. 
Вони одразу домовились. Том вивів чотири пари волів, запряг їх. Хазяїн допоміг Тому повантажити бочки. А для Тома, щоб він не сумував у дорозі, поклав ще одну бочку. 
І, крикнувши волам: “Гей-о-о!”, Том виїхав з двору. 
Їхав він, їхав і раптом, що таке? Воли зупинились. Якраз посеред дороги виросла височенна кам'яна стіна з широкими, міцними воротами – ні проїхати ні пройти! 
– Ух, негідники велетні! Не інакше – це їхніх рук діло! – розсердився Том. – Ну де це бачено – будувати стіну на дорозі! Мабуть, це той велетень Денбрас! Та ще побачимо хто кого! 
І Том чимдуж наліг на кам'яні ворота і одразу ж розчинив їх. 
– Гей-о-о, пішли! – крикнув на волів. – Гей-о-о! 
І віз із пивом, поскрипуючи, покотився кам'яними плитами прямісінько до замку велетня. 
А треба вам сказати, що велетень Денбрас на той час почав уже старіти і недочував. Ніколи б він не почув скрипу підводи, якби не його пес: той заходився таким гавкотом, що й мертвого підняв би. 
Денбрас сів на ліжку, позіхнув, протер очі, потім вийшов у двір. Спочатку ні Тома, ні його воза він не побачив. І поки озирався, Том роздивився велетня. 
Старий Денбрас мав п'ятнадцять футів зросту, широкі плечі, проте був товстий,тому що багато їв і нічого не робив. Пелехи на голові стирчали, як пучки сухого вересу, зуби його сточилися до самих ясен, бо поїдав овець просто зі шкурою й кістками. 
Проте Малюк Том зовсім його не злякався, хоча й бачив уперше. 
– Хто ти такий, жалюгідна малявко? – заревів Денбрас, побачивши нарешті Тома. – Як насмілився з'явитися тут зі своїм скрипучим возом? Ага, то це пиво? Ти привіз його мені? От не чекав! 
– Можеш спробувати кухоль-другий, – сказав Том, – але пиво це я везу не тобі, а до Сент-Івза. А їду я через твій двір, бо стоїть він на дорозі! 
– Ах ти ж зухвале цуценя! – розсердився Денбрас. – Катай звідси, поки цілий! 
– Ку-ку-рі-ку! Чи не рано розспівався, старий півню! – відповів Том. 
Тут велетень зробився темніший хмари і, не кажучи й слова, обхопив здоровенного в'яза, так футів із двадцять заввишки, й вирвав його з корінням. 
Та поки обламував на ньому гілки, Том скинув з воза бочки, зняв колесо – і в нього вийшов прекрасний щит, а велика дубова вісь слугувала за палицю. 
– Ану швидше, – підганяв Том велетня Денбраса, розмахуючи колесом і дубовою віссю від воза. 
Нарешті супротивники зійшлися. 
Та велетень виявився зовсім неповоротким, здоровенним в'язом розмахував як попало, через що Том зрозумів, що Денбрас, до того ж, погано бачить. А Том був дуже спритний. Він так відчайдушно крутив своєю палицею, що велетень геть засапався. 
Том уже не раз міг поранити Денбраса дубовою віссю, але йому було жаль старого. І він лише відбивав удари двадцятифутової палиці. Денбрас щоразу бив по колесу, а промахнувшись, падав на землю. 
Тоді Том благородно подавав руку, допомагаючи піднятися, і підносив бочечку з елем, аби той підкріпив сили. 
Сонце вже почало хилитися до заходу, коли Том вирішив змусити старого велетня рухатися швидше. І, як йому здалося, легенько ткнув Денбраса дубовою віссю. 
– О горе! – Малюк Том і сам не знав, яка у нього сила. Дубова вісь проткнула велетня, і той упав, мов підтяте дерево. 
Тома охопив відчай. В ін опустився поряд з Денбрасом на коліна й намагався підбадьорити його:
– Не журися, друже! – мовив Том. – Ти незабаром одужаєш. Я ненароком. Хто б міг подумати, що у тебе така ніжна шкіра! 
Та велетень тільки стогнав у відповідь. Том обережно вийняв дубову вісь із рани і приклав до неї листя подорожника. Старому Денбрасу трохи полегшало. Тоді Том побіг до воза, вибив днище у бочці з пивом і підніс її велетневі. 
– Пий, голубчику, пий! 
Нарешті Денбрас розтулив уста: 
– Тепер мені вже ніщо не допоможе! – ледь чутно мовив він. – Я впав у чесному бою, чи не так? 
– Так, – мало не плачучи, відповів Том. 
– А ти молодець! Справжній корнуелець. Ти чесно бився. Це була славна і чесна битва... Сили полишають мене. Нахилися, сину, я скажу тобі мою останню волю... 
І старий Денбрас повідав, що у нього немає рідних і тому він заповідає Томові скарби, заховані в печері під замком. 
– А тепер допоможи мені піднятися на вершину пагорба. 
Вони ледве вибрались на пагорб, і велетень сів на своє улюблене кам'яне ложе, спершись на скелю. 
– Поховай мене тут, де я тепер сиджу. Ось каміння, яким ти мене обкладеш. Великий койт я приготував давно. Поховай мене з честю і будь лагідним до мого пса! 
Це були останні слова Денбраса. 
Том поховав Денбраса як годиться. Потім спустився у двір замку, поставив на місце колесо й дубову вісь, вивів на дорогу волів, зачинив ворота і попрямував до Сент-Івза. Благополучно довіз пиво й наступного дня, якраз на Івана Купала, був в Маркет-Джу. 
На вулицях міста танцювали. 
Хазяїн корчми розважався разом із усіма. Він дуже зрадів поверненню Тома. 
– Молодець! – сказав він йому. – Лишайся у мене на весь рік, я тобі добре платитиму. 
– Не можу, – відповів Том, – хоча напевне знаю, що кращого місця не знайти. 
– То чого ж не погоджуєшся? – здивувався Хонні. 
Але Том не хотів розповідати, сказав лиш: 
– Бачиш, у мене помер дідусь, який жив у горах. Він залишив мені спадок – землю і гроші. 
Розпрощавшись із гостинним хазяїном, Том поспішив до своєї нареченої у Кролас. 
Вони одружилися і щасливо зажили у замку велетня.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: