ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Сартакпай
Сартакпай

На Алтаї, біля гирла ріки Іни, жив богатир Сартакпай. Коса в нього до землі, брови – як той густий чагарник. М’язи тверді, як наріст на березі.
Коли він полював, то жодній птасі не щастило пролетіти в нього над головою. Він поціляв без промаху.
Прудконогих оленів, сторожку кабаргу бив улучно. На ведмедя, на барса ходив сам-один, мщно тримаючи в руках свого трипудового списа з дев’ятигранним вістрям.
Не пустували його мисливські мішки-арчимаки, до сідла завжди було приторочено свіжу дичину.
Син Сартакпая, Адучи-мерген, здалеку вчувши розмірений тупіт копит чорного інохідця, вибігав стрічати батька.
Дружина синова, невістка Оймок, готувала для старого вісімнадцять різних страв із дичини, дев’ять різних напоїв з молока.
І все ж не був щасливим, не був веселим славетний богатир Сартакпай. Удень і вночі він чув плач затиснених горами алтайських річок. Марно кидалися з каменя на камінь бурхливі води, не було їм дороги до моря. Гірко стало Сартакпаю від їхнього безперервного стогону. І надумав старий пробити алтайським рікам дорогу до Льодовитого океану.
Покликав він сина свого:
– Ти, синку, йди до Білухи-гори, пошукай шляхів для Катуні-ріки. Сам я рушу на схід до озера Юлу-коль.
Приїхав Сартакпай до озера, спішився, коня стриножив, пастися пустив, сам на ліве коліно став, указівним пальцем правої руки торкнувся берега Юлу-коля-озера, і слідом за його пальцем потекла із Юлу-коля ріка Чулушман. З веселою піснею ринули до неї усі ближні річки й ручаї, усі дзвінкі джерела.
Але крізь цей радісний гамір почув Сартакпай плач води в горах Кош-Агача. Він простягнув ліву руку і вказівним пальцем лівої руки провів у горах русло для ріки Башкаус.
Засміялася ріка, втікаючи з Кош-Агача, засміявся разом з водою і старий Сартакпай.
– Виявляється, лівою рукою я також працювати вмію! Однак не годиться таку справу лівою рукою робити.
Він повернув ріку Башкаус до горбів Кобаша і теж влив іі в ріку Чулушман.
– Тепер ти, Чулушмане, воду ручаїв і гірських річок в долину понесеш,– сказав Сартакпай і правою рукою повів води Чулушману вниз до Артибашу.
Тут Сартакпай зупинився:
«Де ж син мій Адучи? Чому не йде мені назустріч?»
– Злітай, друже чорний дятел, до ріки Катуні, поглянь, куди веде її Адучи-мерген.
Чорний дятел полетів до гори Білухи, і побачив він, що ріка Катунь швидко-швидко біжить на захід. Неподалік від Усть-Кокси наздогнав дятел силача Адучи. Той вів воду все далі.
– Навіщо на захід біжиш, Адучи-мерген?! – крикнув дятел. – Батько твій уже півдня жде тебе на сході, в Артибаші.
– Е-е, поспішив я, трішки помилився...– мовив Адучи і негайно повернув ріку на північний схід.– Через три дні я з батьком стрінусь.
Дятел, не спочиваючи, поспішив до старого богатиря:
– Славетний Сартакпаю, син ваш спершу трішки помилився, але схаменувся і тепер біжить за вами. Через три дні буде тут.
– Славний дятле, ти моє прохання уволив,– сказав Сартакпай, – за це я навчу тебе корм добувати там, де жодному птаху його не добути.
Дятел, схиливши голову набік, уважно слухав.
– Не шукай черв’яків у землі,– сказав Сартакпай,– не лови мушок на льоту. Не стрибай за гусінню по тонких гілках. Учепися кігтями за стовбур, постукай дзьобом по корі й гукни: «Кіук-кіук! Карати-каана син весілля гуляє, кіук! Одягніть жовту шовкову шубу, чорну боброву шапку, мерщій! Карати-каанів син на весілля вас кличе!» І всі жучки, мушки, комашки тої ж миті вибіжать до тебе.
З того часу дятел сидить на стовбурі, стукає дзьобом по корі й годується так, як навчив його старий Сартакпай.
Чекаючи на сина свого, Сартакпай три дні держав вказівний палець у долині Артибашу. За цей час під палець багато води натекло. Довге Телець ке озеро – то Сартакпаєвого пальця слід.
Нарешті Адучи-мерген прибіг. Катунь-ріку за собою привів. Тепер старий Сартакпай підняв пальця, і полилась із Телецького озера ріка Бій. Сартакпай пішов, прокладаючи дорогу Бію, новій рщі. Адучи прудко біг, ведучи Катунь. Ні на крок від старого не відстав!
Разом улилися обидві ріки – Бій і Катунь – в широку Об.
І понесла могутня Об води Алтаю в Льодовитий океан.
Адучи-мерген розпрямив плечі, підвів голову. Він дивився на стрімкі води гордий, щасливий.
– Синку,– озвався до нього Сартакпай,– швидко вів ти ріку, але я хочу поглянути, чи хороша, зручна для ліЬдей твоя дорога.
І старий пішов од ріки Об по Катунь-ріці. Адучи-мерген ішов ззаду батька, й коліна його підгиналися від страху: про людей він не думав, коли гнав воду. Ось батько переступив через річку Чемал, підійшов до гори Согонду-туу. Обличчя його спохмурніло, брови насунулися на очі.
– Ой, сором, ганьба, Адучи-мерген-синку! Навіщо ти примусив річку повернути тут так стрімко? Люди тобі за це не подякують. Негаразд ти вчинив, синку.
– Батьку, я не зміг розколоти Согонду-туу, навіть борозну провести по її хребтах сил забракло.
Тут Сартакпай зняв з плеча свій залізний лук, нап’яв тугу тятиву, пустив литу мідну тригранну стрілу. Согонду-туу-гора навпіл розкололась. Одна скеля впала нижче Немала, і на ній виріс сосновий бір Бешпек. Друга скеля зависла над Катунню. І досі люди хвалять богатиря за те, що дав він дорогу пряму, як слід стріли.
Далі пішли батько й син угору рікою. Бачить старий – розлючено, швидко біжить Катунь, рушить і рве берег.
– Як люди перебиратимуться з одного берега на інший! Ти знову не подумав про людей, Адучи.
Біля самого гирла ріки Чоби богатир опустився на сірий камінь, тяжко замислився: «Як людям допомогти?»
– Тут,– сказав він,– саме середина ріки. Тут ми зведемо міст.
Покірно мовчав Адучи. Він не смів перед батьком сидіти й стояв, гойдаючись з боку на бік, наче очеретина.
– Рушай додому, ти, синку, втомився, – мовив старий Сартакпай.
– Невже ви, батьку, не втомилися?
– Коли робиш велику справу, сили додається! Але дружині своїй Оймок скажи, щоб усю цю ніч вогнище горіло.
Сартакпай заходився збирати в полу своєї шуби велике каміння і скелі. Цілу ніч без перепочинку працював старий.
Вітер хилив дерева. В небі клубочіли чорні хмари, спалахували блискавки, гуркотів грім.
– Е-е,– усміхнувся Сартакпай,– блискавка мені допоможе!
Він здійняв руку, схопив блискавку і вставив її в розщеплений стовбур тополі. При світлі спійманої блискавки став старий зводити міст. Він усаджував один камінь в інший, і камені покірно ліпилися один до одного. І коли вже лишалося покласти останній ряд, міст раптом провалився.
Сартакпай ревнув, мов ведмідь, і викинув решту каміння з поли шуби. Грімкочучи, каміння посипалось і завалило берег від Чоби до гирла ріки Едиган. Там воно лежить і нині.
Від страшного гуркоту прокинувся Адучи-мерген, розплющила очі молода дружина його Оймок.
– Ми батька не послухалися, вогнище не запалили!
Злякавшись Сартакпаєвого гніву, вони обернулися на сірих
гусей і полетіли до витоків річки Чуй. Сартакпай кинув услід їм стопудовий камінь. Цей камінь упав на Курайські степи й досі там лежить.
Самотній і зажурений сів Сартакпай на свого чорного інохідця і повернувся до гирла Іни. Його рідний аїл давно розсипався, його незчисленні стада розбрелись, і сліди їхні травою заросли. Сартакпай розсідлав коня, зняв з його спини повстяний кечим-пітник і кинув на тисячопудовий камінь. Аби кечим швидше сохнув, старий повернув цей тисячопудовий камінь на схід, а сам сів поряд на землю.
Так, обернувшись лицем до схід сонця, почив вічним сном на своїй рідній землі славетний богатир.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: