ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Садівник-чарівник
Садівник-чарівник

Давно колись жили собі дід та баба.
Одного дня вирішив дід риби наловити. ЯК намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу. 
Побачив його сусід. «Хіба я гірший,– подумав,– піду й собі риби наловлю»,– і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався – витрусив уранці з верші тільки ломаку. 
Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому. 
А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться – аж у верші ломака стирчить. 
«Не біда, що риби не вловив,– заспокоював себе дід.– Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця». 
Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні. 
Минуло кілька днів. 
– Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,– сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув – і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком. 
Білявчик виростав як на дріжджах: з’їв мисочку рису – і відразу виріс завбільшки з мисочку, з’їв миску рису – виріс заввишки з миску, ум’яв казанок рису – зробився великим собакою. 
І от якось каже він дідові: 
– Дідусю, осідлай мене. 
– Та що ти! Навіщо тебе сідлати? 
– Не розпитуй, а мерщій сідлай. І мішок не забудь прихопити. 
– Навіщо той мішок? 
– Не питай, а мерщій бери. 
Взяв дід мішок, а Білявчик знову: 
– Дідусю, не забудь узяти сапу. 
– Та що ти! Тобі й так важко буде! 
– Не питай, а мерщій бери! 
Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. 
Зупинився Білявчик у горах і каже: 
– Дідусю, вигреби отут ямку. 
Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб – аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки. 
– Дідусю, згрібай монети в мішок і завдав ай мені на спину.
– Отакої! Я тобі й хребта переламаю. 
– Не журися, а мерщій завдавай на спину. 
Вернувся дід додому, розв’язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь. 
Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже: 
– Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? 
Ой, та де ви стільки срібняків дістали? 
Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика. 
Хоча собака нічого не сказав, сусіди – старий і стара – осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти. 
Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою. 
У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» – й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги. 
– От поганець! Так обдурив нас! 
Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. 
Старий і стара закопали Білявчика в землю, встромили зверху вербову лозинку і мерщій додому. 
Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя. 
На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти, як із ступки вискакують то дукати, то срібняки. 
Ступка тук-тук. 
Дукати дзень-дзень. 
Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила. 
І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує: 
– Сипся, срібло, сипся, злото! 
Та марно – зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися. 
Старий і стара розлютилися та й спалили ступку. 
Дід та баба гірко заплакали, коли дізналися, що сусіди накоїли. 
А тоді дід і каже: 
– То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу. 
Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер... 
Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах – сливовий, на вишнях – вишневий, на персиках – персиковий. 
– Що за диво? Якщо вже так, то хай буде більше цвіту,– дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло. 
Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа. 
– Та це ж справжнє чудо! – вигукнув він. 
Ця несподіванка вразила його, і він звелів щедро обдарувати діда. 
Заздрісний сусід не мав ні хвилини спокою. Вирішив і він спробувати щастя. 
– Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,– вихвалявся він, позбиравши рештки попелу. 
Ті слова почув вельможа. 
– О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли. 
Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали. 
– Ач який ! Ще й брехати посмів! – закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: