ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три князівни
Три брати, три хмарини, три чарівних коні й три кн

Жив собі у старій саклі бідний чоловік. І було в нього три сини. Ходив батько із синами в ліс рубати для князя дрова. Одного разу старий батько застудився і зліг. Чує він, що вже не встане, та й кличе синів. Каже їм:
– Прийшла нам пора прощатися. Не плачте за мною. Живіть дружно. Нехай кожен пам’ятає: поганим бути легко, важко бути добрим. А на могилу мою покладіть велику брилу солі. Та не забувайте навідуватись туди.
Помер батько. Поховали його сини, як і належить, потім роздобули брилу солі, обтесали й поставили на могилу. Щодня хтось із синів навідувався до батькової могили. Стали брати помічати, що брила солі щодень усе меншає й меншає.
Старший син і каже:
– Треба вночі посторожити на батьковій могилі. Напевне, наша сіль комусь припала до смаку.
Погодилися брати. Першим пішов сторожити старший. Прийшов він до могили, виміряв мотузком брилу солі, зав’язав вузлик для пам’яті. Потім простелив стареньку бурку, приліг та й чекає. Чекав-чекав, та коли стемніло – не витримав і заснув.
Так було три ночі підряд. На четвертий день, перш ніж повернутися додому, старший брат дістав мотузочка, приклав – і побачив, що солі стало менше.
Другим пішов сторожити сіль середульший. Прийшов до могили, зміряв мотузочком висоту брили, зав’язав вузлик на пам’ять. Потім простелив стареньку бурку, приліг та й чекає.
Чекав-чекав, уже й ніч настала, а він усе пильнує, аби не заснути. Та опівночі не витримав – заснув... Так було три ночі підряд...
На четвертий день, збираючись додому, середульший брат дістав мотузочок, приклав – і помітив, що солі стало ще менше.
Третім пішов на могилу наймолодший з братів – Алі. Прийшов до могили, але міряти сіль не став, а вийняв лук, вибрав стрілу щонайміцнішу, поклав стареньку бурку на землю, сів та й чекає. Чекав-чекав, уже й північ минула, а нікого нема. Проте Алі сидить, лука з рук не випускає.
І тільки-но світати почало – дивиться: аж суне з гори чорна хмарина й опускається на могилу.
Алі гукнув:
– Гей ти, чорна хмарино! Ти дух, чи людина, чи, може, звірина – зупинися!
А чорна хмарина, мов не чує – все нижче спускається на землю.
Натяг тоді Алі тятиву й випустив стрілу. І влучив у самісіньку середину хмари. Тоді хмарина перекинулася на коня вороної масті. «Ось кому наша сіль припала до смаку! Напевне, чарівні коні так само, як і звичайні, люблять сіль лизати»,– подумав Алі. Кинувся він до чарівного коня і скочив на нього. Кінь одразу помчав-полетів угору і сім разів облетів небо з краю в край. Далі опустився на землю, труснув гривою, форкнув і, задоволений, промовив людським голосом:
– Отепер на мені – жодної піщинки!
– Крім мене, джигіта! – відповів Алі.
Збагнув вороний кінь, що вершник дістався йому незвичайний. Доведеться підкоритися йому.
– Віднині ти мій господар, а я твій вірний слуга,– сказав вороний кінь,– Злізь на землю, вирви волосинку з моєї гриви й заховай. Коли я буду тобі потрібен, потри її в руках, і я з’явлюся, хоч би де був!
Алі зліз, вирвав з гриви волосинку – і вороний кінь поскакав геть.
На другу ніч Алі знову сів на бурку сторожити могилу. Коли ледь засвітало, побачив Алі – суне з гори біла хмарина.
– Гей ти, біла хмарино! – гукнув Алі,– Ти дух, чи людина, чи, може, звірина – зупинися!
А біла хмарина мов не чує – все нижче спускається на землю.
Натяг тоді Алі тятиву й випустив стрілу – у самісіньку середину хмарини. І тоді стала вона конем білої масті. «Цьому коневі теж нашої солі закортіло»,– подумав Алі. І в ту ж мить він кинувся до білого коня і скочив йому на спину. Чарівний кінь одразу помчав-полетів угору й двадцять сім разів облетів небо з краю в край.
Потім опустився на землю, труснув гривою, форкнув – і, задоволений, промовив людським голосом:
– Отепер на мені – жодної піщинки!
– Крім мене, джигіта! – відповів Алі.
Збагнув білий кінь, що вершник дістався йому неабиякий. Доведеться підкоритися йому.
– Віднині ти мій господар, а я твій вірний слуга,– сказав білий кінь,– Злізь на землю, вирви волосинку з моєї гриви й заховай. А як знадоблюся тобі, потри її в руках, і я з’явлюся, хоч би де був!
Зліз Алі з коня, вирвав з його гриви волосинку – і білий кінь поскакав геть. А Алі сховав білу волосинку туди саме, де лежала й чорна.
Третьої ночі він знову сів на бурку сторожити могилу. Ледь-ледь засвітало – дивиться Алі: суне з гори червона хмарина.
– Гей ти, червона хмарино! – загукав Алі.– Ти дух, чи людина, чи, може, звірина – зупинися!
А червона хмарина мов не чує – все нижче спускається на землю.
Натяг Алі тятиву та й випустив стрілу – простісінько в середину хмарини,– і стала вона конем рудої масті. «Еге, й ти внадився по нашу сіль!» – вигукнув Алі, скочив верхи на коня й обома руками міцно вчепився у гриву. Кінь помчав- полетів угору й вісімдесят три рази облетів небо з краю в край.
Нарешті кінь опустився на землю, труснув гривою, форкнув і, задоволений, мовив людським голосом:
– Отепер на мені – жодної піщинки!
– Крім мене, джигіта! – відповів Алі.
Збагнув рудий кінь, що вершник у нього незвичайний. Доведеться підкоритися йому.
– Віднині ти мій господар, а я твій вірний слуга,– озвався рудий кінь,– Злізь на землю, вирви волосинку з моєї гриви й заховай. А як я знадоблюся тобі, потри її в руках, і я з’явлюся, хоч би де я був!
Зліз Алі, вирвав з гриви волосинку, і рудий кінь поскакав геть. А Алі сховав руду волосину туди саме, де лежали чорна й біла, – та й подався собі додому. Нічого він не став братам оповідати, а тільки сказав, що сіль на могилі ніхто більше не чіпатиме.
А тим часом, доки Алі стеріг могилу, до аулу долинула чутка, що князь цієї сторони видає заміж трьох своїх дочок. Свататися може кожен, але одержить князівну тільки той, хто переможе у змаганні інших джигітів.
Старші брати вирішили поїхати та спробувати своє щастя. Осідлали вони своїх коней та й поїхали. Алі з собою не взяли:
– Не можна утрьох на двох конях їздити, засміють нас. А третього коня ми не маємо. Та й робити тобі там нічого – не тобі з джигітами змагатися!
Нічого Алі у відповідь їм не сказав. Промовчав. А коли брати від’їхали вже далеко, дістав чорну волосину й потер її в руках. І одразу з’явився перед ним вороний кінь.
– Прийшов служити тобі, Алі! Куди їхати накажеш?
– До князівського замку,– коротко мовив Алі.– Тільки біжи дорогою, а не небом.
Рвонув вороний кінь вузьким гірським шляхом. Хутко він наздогнав і залишив позаду старших братів Алі. Ті поштиво відповіли незнайомому вершникові на його вітання, подивились услід, і середульший брат мовив:
– Чимось схожий цей вершник на нашого брата Алі!
А тим часом Алі усе скакав уперед. Наче вітер, мчав чорний кінь, викрешуючи іскри копитами, а на крутих поворотах, де Алі намагався його притримати, аж вудила гриз від нетерплячки!
Ось домчали вони до князевих володінь. Під’їжджаючи до палацу, Алі сподівався побачити цілу юрбу джигітів. Але майдан був порожній. Тільки біля брами сидів у кріслі старий князь і грів на сонці свої старечі кості. Поряд з ним стояла варта – два воїни з шаблюками. Алі привітався з князем і питає:
– А де ж джигіти? Може, я надто рано приїхав?
– Ти спізнився, джигіте,– відповів князь з хитрою посмішкою й зиркнув на Алі,– Твої суперники вже давно в дорозі: два дні минуло, дві ночі, а тепер уже й третій день до обрію хилиться.
– Найясніший князю, а куди вони поскакали? Може, я їх і наздожену?
Князь стенув плечима, але відповів:
– Є біля підніжжя Казбеку джерело. Поряд з ним велика груша росте, а під нею – глек. У тому глекові – перстень моєї старшої доньки. Хто перший туди домчить, перстень дістане й сюди привезе, той і візьме мою доньку заміж!
Вйокнув Алі на свого чарівного коня. І помчав його вороний кінь туди, куди ще позавчора подалися суперники. Тепер уже він не біг дорогою, а летів попід хмарами, випереджаючи вітер. Не минуло й години – наздогнав Алі джигітів. Випередив їх, домчав до Казбеку, знайшов джерело та грушу над ним, а під грушею – глек із перснем. Узяв персня та й повернув назад. Сонце стояло ще високо, коли Алі повернувся до княжого замку з перснем у руці. Князь здивувався, але порушувати слова не став.
– Гідний ти моєї старшої доньки. Але весілля я справлю всім трьом донькам одразу. Повертайся до себе додому й чекай. Коли в усіх доньок будуть женихи, я оголошу. Тоді й приїзди!
Старші брати бачили, як вершник на вороному коневі віддавав старому князеві персня, але не впізнали Алі. Самі ж вони оце щойно під’їхали.
– Прогавили ми старшу доньку, – сказав середульший брат. – Треба завтра раніше встати. Може, середня дістанеться котромусь із нас.
І повернули коней додому. Приїхали, а Алі вже дома – щось майструє біля саклі, покрівлю лагодить, ніби й не ходив із двору нікуди. Побачив братів та й питає:
– То чий кінь прийшов сьогодні перший? Хто стане нареченим старшої князівни?
– А навіщо тобі таке знати? Ти ж іще молодий! Правду кажучи, він навіть був чимось схожий на тебе, але сидів на такому коневі, якого ти ніколи не бачив і не побачиш! – почув Алі у відповідь.
На світанку брати знову заходилися сідлати коней. І знову не взяли з собою Алі.
Щойно виїхали вони з аулу – дістав Алі білу волосину й потер її в руках. І тут же постав перед ним білий кінь.
– Прийшов служити тобі, Алі! Куди їхати накажеш?
– До князівського палацу,– наказав Алі коневі. – Тільки біжи дорогою, а не небом.
Рвонув білий кінь вузьким гірським шляхом. Хутко він наздогнав і лишив позаду старших братів Алі. Ті поштиво відповіли незнайомому вершникові на його вітання, подивились услід, і середульший брат мовив:
– Чимось схожий цей вершник на нашого брата Алі!
А Алі тим часом усе скакав уперед. Наче вітер, мчав білий кінь, викрешуючи іскри копитами, а на стрімких поворотах, де Алі намагався його притримати, аж вудила гриз від нетерплячки!
А в княжому дворі – повно народу. Джигітів наїхало сила-силенна. Кожен мріяв узяти в дружини дівчину-красуню: середульшу князівну. А князь оголосив:
– Женихом стане тільки той джигіт, який на своєму коні швидше за всіх дістанеться ген на ту гору й принесе мені перо з орлиного гнізда.
Поглянули джигіти – розгубилися: гора була прямовисна, ніде ні деревця, ні кущика, ні виступу – втриматися нема за що, коневі ступити ніде. А гніздо – на самому вершечку, схованому за хмарами. Алі поглянув та й захитав головою, мовляв: куди там видряпатися на такий бескид?!
Але білий кінь заспокоїв його:
– Я вихоплюся уперед із юрби й миттю на гору вискочу. Тільки ти вчепися у гриву міцніше, влупи мене гарапником, щоб аж круп мій запалав, і вйокни дужче, ніж шістдесят джигітів.
Учепився Алі в гриву, міцно стис свого коня ногами. Як тільки подали знак рушати, білий кінь вихопився з юрби.
Алі влупив його гарапником, що аж круп запалав, вйокнув дужче, ніж шістдесят джигітів – і помчав кінь угору, просто прямовисною кам’яною стіною. Вдарить передніми ногами – стежинку вибиває, стане задніми – вже й дорогу вирубує! Миттю підняв румак свого вершника на шпиль гори, до орлиного гнізда. Взяв джигіт із гнізда перо орлине, спустився з гори й подав його князеві. Здивувався старий князь, але ж умову виконано!
– Гідний ти моєї середульшої доньки. Але весілля справлю трьом донькам одразу. Повертайся до себе додому й чекай. Коли у всіх доньок будуть женихи, я оголошу. Тоді й приїзди.
Бачили старші брати, як вершник на білому коневі віддавав старому князеві орлине перо, але роздивитися його не встигли.
– Прогавили ми й середульшу доньку,– сказав старший середульшому.– Треба взавтра якнайраніше встати. Може, хоч найменша дістанеться котромусь із нас.

І повернули коней додому. Приїхали, а Алі вже там – ніби й не йшов із двору нікуди. Побачив братів та й питає:
– То який джигіт переміг сьогодні? Хто став нареченим середульшої князівни?
– А навіщо тобі таке знати? – почув Алі вчорашню відповідь.– Ти ж іще молодий! Правду кажучи, він навіть був чимось на тебе схожий, але сидів на такому румакові, якого ти ніколи не бачив і не побачиш!
На третій день брати повставали, коли надворі лиш сіріло.
Алі ще спав. Вони осідлали коней і виїхали з аулу.
Як тільки зникли брати вдалині, Алі одягся, потер руду волосину в руках. І одразу постав перед ним рудий кінь:
– Прийшов служити тобі, Алі! Куди їхати накажеш?
– Я хочу помірятися силою з тими джигітами, які приїдуть сьогодні по молодшу князівну. їдьмо зараз до князівського палацу. Тільки біжи дорогою, а не небом!
Рвонув уперед рудий кінь. Випередив старших братів Алі. Ті поштиво відповіли незнайомому вершникові на його вітання, і середульший брат ізнову з подивом мовив:
– Чимось схожий цей вершник на нашого брата Алі!
А Алі тим часом усе скакав уперед, наче вітер, мчав рудий кінь, викрешуючи іскри копитами, а на стрімких поворотах, де Алі намагався його притримати аж вудила гриз від нетерплячки!
Коли дісталися до князівського обійстя, було ще зовсім рано. Та у дворі вже юрмилися джигіти: багато приїхало їх із далеких країв і ночувало тут. Ось приїхали й старші брати, але у натовпі вони не помітили Алі.
Нарешті із замку вийшов князь. Підійшов до джигітів, мовчки оглянув їх і тільки аж потім промовив – голосно, щоб усі чули:
– Отже, нареченим моєї найменшої доньки я оголошу того джигіта, який на всьому скаку дістане барана з сухої криниці завглибшки в шістдесят три лікті.
Розгубилися суперники, аж назад гойднулася юрба. А далі ремствувати почали, галасувати: чи ж мислиме діло у вузьку криницю конем в’їхати?! Певне, князь вирішив наймолодшу доньку зовсім заміж не оддавати! То хай би так і сказав одразу та й не морочив людям голови! Алі теж захитав заперечливо головою, але рудий кінь його заспокоїв:
– Пусте! Я й не таке бачив. Не милуй моїх боків, уперіщ мене гарапником та вйокни так, щоб не тільки люди, а й дерева до землі попригиналися. Та тримайся міцніше!
Вчепився Алі щосили в коневу гриву, уперіщив румака Гарапником, вйокнув щосили – та так, що люди й дерева до землі попригиналися. Рудий кінь вихопився з юрби й підлетів до криниці. Передніми ногами почав він землю довбати, мов кайлами, а задніми – розкидати землю в усі боки. Раз-два – і він уже до дна добився. Вхопив Алі барана за ріг та й повернув назад. Уже вискочив був з криниці, та баранячий ріг раптом відламався, і баран полетів знову в криницю.
А наймолодша князівна сиділа край вікна і все бачила. Коли баран почав падати вниз, вона гукнула Алі:
– Хапай барана за вовну!
Послухався Алі її поради, знов спустився в криницю, ухопив барана за вовну й одним махом вилетів з криниці. Кинув барана до ніг князеві, і князь мовив таке:
– Ось хто гідний руки моєї найулюбленішої доньки! Отже, готуймося до весілля! Буде воно за три дні! Приїзди, хвацький джигіте!
Помчав Алі на своєму рудому коневі, а за ним – і решта джигітів.
Коли брати повернулися назад, Алі порався у дворі, ніби й не виходив нікуди. І знову запитав:
– То котрий джигіт переміг сьогодні? Хто став нареченим наймолодшої доньки?
– А навіщо тобі це знати? Ти ж іще молодий! Правду кажучи, він навіть був чимось на тебе схожий, але сидів на такому коневі, якого ти ніколи не бачив і не побачиш!
Тут уже Алі не стримався. Дістав чорну волосину, потім білу й руду, потер їх у руках – і одразу з’явилися всі три коня: вороний, білий та рудий. Брати тільки охнули та аж роти пороззявляли.
– Що ви тепер скажете? – запитав Алі в старших братів.
Розгубилися брати, почервоніли, стали просити Алі, щоб він на них не ображався.
Алі тоді й каже:
– Пізно ви порозумнішали. Батько наказував нам жити дружно. А ви забули його заповіт, тільки про себе думали, тільки себе джигітами вважали. Але я не забув батькових слів: поганим бути легко, важко бути добрим. Я вчиню, як наказував нам батько. Ми – брати, і, отже, хай усе буде по-братньому. Беріть собі по коневі, а коли поїдемо на весілля, то кожен вибере собі дівчину, яка припаде йому до душі і якій він сам сподобається.
Так і вчинили. За три дні князь оголосив про початок весілля. Алі з братами поїхали на весілля разом – на вороному, білому й рудому конях. Князь поглянув на коней – і визнав своїх майбутніх зятів. Старший брат вибрав старшу князівну, середульший – середульшу, а Алі – наймолодшу. Вона була найгарніша і найдобріша. Адже це вона своєю порадою допомогла йому барана із криниці витягти.
Три дні тривало весілля. Потім брати зібралися додому, сіли на коней, посадили князівен поперед себе. Князь надавав їм силу-силенну подарунків і провів до воріт.
І поїхали вони до свого аулу: Алі – попереду, на рудому коні, середульший – за ним, на білому, а найстарший – трохи далі, на вороному коні.
Повернулися вони додому та й стали з тими князівнами славненько жити.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: