ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Гасан та Ахмед
Гасан та Ахмед

Чи було, чи не було – не знаю, але жив колись старий князь. Він був славен багатством та могутністю своєю. А ще – жорстокістю. Отож недаремно народ називав його Чорним князем.
При дворі Чорного князя було повно слуг, молодих та старих. Жили при князеві й два хлопчики-брати: Гасан та Ахмед. Були вони сироти, і Чорний князь узяв їх до себе, щоб усі довкола говорили, який він добрий, і перестали називати його Чорним. А крім того, Чорний князь сподівався, що з Гасана та Ахмеда виростуть з часом віддані слуги...
Коли хлопцям минуло по десять літ, жадібний Чорний князь вирішив, що годі їх задарма годувати – пора й до діла приставити. Доручив їм князь доглядати свого улюбленого коня, чистити зброю, прибирати княжі покої. З рання до ночі було хлопцям що робити! Ніколи було за цілий день і двома словами перемовитися.
А були брати хлопці кмітливі та старанні. Всі милувалися ними. А ще дивувалися: які вони схожі один на одного! І справді, були вони як дві краплі води, тільки Ахмед балакучий та непосидющий, а Гасан навпаки – задумливий і тихий.
От якось Чорний князь зібрався до свого сусіда на свято. Гасана він вирішив узяти з собою – хай замість слуги буде, а Ахмедові наказав прибирати покої, повитрушувати килими, почистити кольчуги та шоломи...
– Прибери всі мої кімнати, тільки дивись, Ахмеде, не здумай заходити в ту кімнату, вікна якої на схід дивляться. Навіть близько до неї не підходь,– наказав Чорний князь, від’їжджаючи.
Ахмед лишився вдома, почав прибирати покої князівські, вибивати куряву з килимів, чистити кольчуги та шоломи. Старається він, бігає палацом сюди-туди, а самому аж лоскочеться заглянути в оту кімнату, дізнатися, що ж там таке. Не витримав-таки, підійшов до дверей, тихенько прочинив їх і враз відскочив назад – таке з кімнати сліпуче світло ринуло. Ахмед подумав, що то сонце ллється крізь вікна. Розчинив двері ширше, заглянув у кімнату й бачить: ставні щільно причинені, а світло йде від картини. Намальовано на ній дівчину-красуню. Дивиться на Ахмеда, мов жива. Хлопчик помилувався нею та й зачинив двері.
Не знав він того, що доки двері були відчинені, все небо від цього сяйва запалахкотіло далеко довкола. Чорний князь якраз повертався додому і помітив яскраве сяйво над замком. Одразу здогадався, що то Ахмед порушив заборону – зайшов у його заповітну кімнату. Повернувся додому, мов чорна хмара, розшукав Ахмеда і наказав кинути його в підземелля.
А Гасан нічого про це не знав. Він не міг зрозуміти, куди подівся його брат. Спробував був у Чорного князя довідатися, та князь нагримав на нього:
– Знай своє! А брат твій нікуди не дінеться!
Отак день минав за днем, а Ахмеда ніде не було видно. Засумував Гасан, зажурився. Недарма кажуть люди: брат без брата – мов сокіл без крила...
Якось ішов Гасан двором, і здалося йому, наче з підземелля чийсь плач долинає. Підбіг до віддушини, зазирнув у підвал – і побачив там свого брата. Ахмед сидів на кам’яній підлозі й тихо плакав. Він боявся, що князь почує його плач і накаже вбити.
– Ахмеде,– тихо гукнув Гасан,– як ти опинився в підземеллі?
– Мене Чорний князь сюди посадив. Тікай звідси скоріше, а то й тобі лихо буде.
– Ні, не можу я піти, я хочу допомогти тобі. Зараз знайду мотузок і повернуся до тебе.
Гасан знайшов мотуз, прибіг до віддушини, опустив один кінець братові й сказав:
– Тримайся за мотуз, я допоможу тобі вибратися з підземелля.
– Гасане, я боюся виходити. Чорний князь занапастить нас обох. То хай же хоч один з нас залишиться жити!
– Не залишу я тебе! Якщо вже й доведеться умирати, то удвох. А ні – то обидва лишимося жити,– відповів Гасан.
Допоміг він Ахмедові вилізти з підземелля й одвів у таємне місце та й заховав. Нишком від князя носив братові їжу.
І це так тривало кілька років!
...Якось Гасан повів княжого коня на водопій. Коли підходив до джерела, то стрів дівчат. Одна з них поглянула на юнака й мовила своїм подругам:
– Гарний джигіт буде з Гасана. Дуже вродливий! До пари йому тільки одна дівчина на світі: царська донька, яка живе так далеко, що до неї треба йти одинадцять літ. Якби Гасан знав про неї, то обов’язково розшукав би її.
Почув Гасан ці слова й повернувся додому мов сам не свій. Побачив це Чорний князь та й питає:
– Чом засумував ти, хлопче?
Гасан повторив йому слова дівчини, а від себе додав:
– Дуже мені хочеться побачити ті краї, де живе прегарна царська донька.
– А чи ж зумієш ти дістатися туди? Багато хто пробував, та так ні з чим і повертався назад. Я теж їздив туди. Доїхав до володінь князя, до якого йти десять літ. Він мені намалював царську доньку, але далі їхати відраяв, бо красуню вже просватано за одного грізного шаха. Хто спробує з ним змагатися, тому не носити більше голови на плечах. Але якщо тобі вже так хочеться, то спробуй. Дам я тобі грошей, виберу двох найліпших коней, яким рівні немає в жодному іншому царстві. Будеш їх міняти дорогою – і вони довезуть тебе. Ну, Гасане, лаштуйся в дорогу!
Ви в мене запитаєте: чому Чорний князь так охоче відпустив Гасана та ще й на дорогу взявся споряджати? Що вам сказати на відповідь? Може, подобрішав раптом жорстокий князь? Еге ж! Такий подобрішає! Просто замислив він лихе діло: якщо Гасан привезе царську доньку, вбити юнака, забрати собі красуню й самому одружитися з нею. Про таких, як він, недарма ж приказка каже: білі ручки люблять те, що чужою працею здобуте. А ще в народі кажуть: негожий день зміниться погожим, а лихий чоловік не стане хорошим.
Ні, не став хорошим Чорний князь!
Але ж Гасан не здогадувався про лихі помисли князя. Радісний, побіг він до Ахмеда, розповів йому про все. І порішили вони їхати разом...
Як надумали – так і зробили: рушили в дальню-предальню путь...
...Рівно десять літ їхали вони. Закінчилися у них усі припаси, притомилися коні. Той одяг, у якому вони виїхали, став для них уже замалий: он стільки ж років минуло, з підлітків Гасан та Ахмед повиростали в джигітів. В одному місті, яке трапилося їм дорогою, роздобули вони нове вбрання, але й воно вже подерлося. А іншого дістати було ніде: бо ж їхали вони через безлюдні ліси та гори.
Та ось одного чудового дня побачили брати високий замок. Перед замком текла річка, а через річку було перекинуто міст... Гасан та Ахмед звернули з дороги й заховалися під мостом: соромно було в лахмітті показуватися перед чужими людьми. А в замкові жив той самий князь, у якого колись гостював Чорний князь. Коли брати під’їздили до річки, володар замку стояв біля вікна й побачив, що якісь подорожні звернули під міст. Він покликав слугу й наказав довідатися, хто під’їхав і чому дивні подорожні не заїздять до замку.
– Якщо це люди з далеких країв, запроси їх у гості,– додав він.
Слуга під’їхав до мосту й каже:
– Господар замку наказав мені довідатися, хто ви є й чому не заїхали до замку. Якщо ви з далеких країв, то будьте ласкаві відвідати нашого князя в його господі.
– Як же ми покажемося в замку, коли на нас саме лахміття? – відповідали брати.– Десять літ ми в дорозі, натерпілися, наголодувалися, вбрання наше подерлося... А їдемо ми з країни Чорного князя. Саме він і спорядив нас у путь.
Слуга передав князеві цю відповідь. Тоді володар замку наказав віднести братам нове вбрання і сказати, що посланці Чорного князя для нього є дуже шановані гості.
Гасан та Ахмед умилися з дороги, переодяглися і піднялися в замок. Привіталися з господарем, передали вітання від Чорного князя. Господар посадив їх, почав розпитувати. Його вразила краса та розумні відповіді братів. Гасан сказав, що шукають вони прегарну царську доньку.
Князь відповів, що сам про неї чимало чув, але бачити красуні йому так і не пощастило.
– Але е в мене картина, на якій її намальовано,– додав він і показав братам картину.
Вона була така сама, як і та, що її Ахмед бачив у заповітній кімнаті Чорного князя. Погля нув Гасан на красуню і заспішив у путь.
Їхати належало ще цілий рік.
– Поспішайте, джигіти,– мовив князь.– Бо я знаю таке: саме через рік і три дні царську доньку мають віддати заміж!
Спорядив князь братів у дорогу, потім сам провів їх до воріт.
– Повертайтеся чимскоріше. Бо мені ж теж хочеться поглянути на царську доньку! – гукнув він їм услід.
Через рік, день у день, Гасан та Ахмед прибули в те місто, де жила дівчина-красуня.
– Може, до якоїсь бабусі на нічліг попросимося? – запитав у брата Ахмед. – Чи пошукаємо місця в заїзді?
– У заїзд нам не можна,– відповів Гасан,– і гроші ми всі витратили, і народу там, певне, багато. Почнуть розпитувати, хто ми, та звідки, та навіщо сюди прибули. А там, дивись, і до царя чутка дійде, що ми по його доньку приїхали. Буде нам тоді лихо. Ліпше до бабусі якоїсь підемо на ніч проситися.
Ахмед погодився, і вони поїхали міською вуличкою, їдуть та пообіч позирають: чи не стрінеться хто-небудь виглядом добрий та очима ласкавий. Їхали-їхали, аж доїхали до низенької саклі. Стіни в саклі потріскані – от-от обваляться, покрівля тече, а двері ледь висять. А біля саклі бабуся товчеться – намагається двері на місце приладнати. Сива вся, обличчям добра, очима ласкава та привітна. Перезирнулися брати, злізли з коней, підійшли до бабусі.
– Будь здорова, бабусю, хай буде добрий твій день! – сказали вони старенькій.
Бабуся поглянула на них, усміхнулася і лагідно відповіла:
– Здорові будьте, джигіти, хай дорога ваша щасливою буде! Заходьте, гостями будете!
Брати прив’язали коней і зайшли до саклі. Бабуся нагодувала їх, напоїла чаєм із запахущих трав, а далі мовила:
– Спочиньте з дороги, а я піду саклю лагодити, а то ось-ось обвалиться...
– Ні, не будемо ми спочивати. Дозволь нам допомогти тобі, бабусю,– попросив Гасан.
Вийшли брати й узялися за діло. Полагодили покрівлю, зашпарували тріщини в стінах, двері приладнали як слід. ще й вечір не настав, а сакля була як нова. Глянула бабуся на свою домівку – зраділа невимовно:
– Спасибі вам, добрі джигіти! Аби не ви – обвалилась би моя сакля, лишилась би я на вулиці. А тепер розкажіть мені, що вас сюди привело. Може, я допоможу вам радою своєю...
Гасан та Ахмед повідали бабусі, що їхали вони одинадцять літ заради царської доньки – найчарівнішої дівчини на світі.
– Чули ми, що царську доньку просватано за одного могутнього шаха і до весілля лишилося всього три дні. Як нам дістатися до палацу, як викрасти красуню? Допоможи нам, бабуню, порадою своєю!
Подумала-подумала бабуся та й каже:
– Якщо послухаєтеся мене, то поїдете у свої краї з царською донькою. Придумала я хитрість одну. Завтра прокиньтеся раненько й підійдіть до майстра-умільця, що неподалік живе. Попросіть його змайструвати для вас великого дерев’яного лося, обтягнути його шкірою справжнього лося і зробити дверці, щоб туди міг залізти чоловік із зурною та барабаном. І щоб цей лось був на коліщатах. А за ту роботу віддайте йому своїх вороних.
Наступного дня брати прокинулися раненько, розшукали майстра-умільця, замовили дерев’яного лося, а за роботу віддали обох своїх коней.
– Приходьте завтра на світанні – лось на вас чекатиме, буде як живий! – сказав їм майстер.
І от настав третій день. Саме цього третього дня царську доньку мали відвезти до жениха. Ледь розвиднилося, а вже Гасан та Ахмед були в майстра. Дерев’яний лось був зовсім як справжній – мов живий. Гасан відчинив дверцята, заліз усередину лося і взяв з собою зурну та барабан. Ахмед причинив дверцята щільніше, взяв лося за повід і рушив до царського палацу. А Гасан сидів усередині лося і грав на зурні та барабані.
Здивувалися люди, побачивши дивного звіра, який ходить містом та пісні співає, і рушили юрбою за ним.
Чому Гасан заховався в лося? Бо так звеліла бабуся.
Коли брати з нею прощались, вона пояснила Гасанові, що він має робити, а Ахмедові сказала таке:
– Коли ти приведеш лося до палацу, його гру почує царська донька. Вона вигляне, здивується і обов’язково захоче роздивитися його ліпше. Прибіжать придворні, почнуть просити, щоб ти дав їм подивитися на лося. Прибіжать уперше – скажи їм: «Не можу, я поспішаю». Прибіжать удруге – знову скажеш: «Не можу, я поспішаю».
Але коли прибіжать утретє – не відмовляй, бо вони такі, що можуть тебе вбити, а лося відібрати.
Віддай їм повід і скажи: «Тільки поверніть лося чимскоріше, бо я поспішаю». Потім сядь під стіною та й чекай. Коли виведуть лося, бери його за повід і йди геть із міста. Гасан вас наздожене.
Ахмед узяв лося за повід і пішов до палацу. Царська донька, зачувши звуки зурни та барабана, виглянула, сплеснула руками від подиву й гукнула придворним:
– Приведіть мені цього лося, я хочу послухати його!
Придворні вибігли на майдан, почали просити Ахмеда, щоб він дозволив показати лося царській доньці. Ахмед відповів:
– Не можу, я поспішаю.
Така відповідь не сподобалася царській доньці, не звикла вона, щоб їй відмовляли. Розгнівалася красуня, знову звеліла придворним привести лося. Та Ахмед ізнову відповів:
– Не можу, я поспішаю.
Знов повернулися придворні ні з чим. І втретє послала красуня їх, щоб привели лося. Кинулися придворні виконувати її грізний наказ і порішили так: якщо і втретє невідомий джигіт відмовить, то доведеться відібрати лося силою. Але Ахмед добре пам’ятав наказ бабусі й на цей раз не відмовив посланцям. Він віддав лося, сказавши:
– Якщо царській доньці так хочеться послухати лося, візьміть його. Про одне лиш прошу: поверніть мені його чимскоріше, бо я поспішаю!
...І от привели лося до царської доньки. Сиділа вона на м’якому дивані і була ще гарніша, ніж на картині у князя. Гасан зирнув у шпаринку й оторопів. Ніколи не бачив він таких променистих очей, таких крилатих брів, такого білого обличчя, таких чорних кіс, таких тендітних ручок.
А красуня очей не спускала з лося: такого дива їй ще не доводилося бачити. Вона нетерпляче перебирала свій тонкий срібний поясочок, чекаючи, коли ж лось заграє. Гасан угамував своє хвилювання і заграв на зурні. Дівчина уважно слухала. А челядь, не сміючи заважати, тихо вийшла з покоїв. Красуня послухала одну пісню і попрохала лося заграти ще. Гасан заграв колискову пісню. Царська донька слухала-слухала та й заснула. Тоді Гасан тихенько виліз із лося, смикнув дівчину за руку і знову сховався. Красуня стрепенулася, схопила кинджал і гукнула:
– Хто тут є? Хто смів до мене торкатись?!
Ніхто не відповів. Гасан знову заграв колискову. Царська донька знову задрімала. Гасан тихенько виліз із лося, смикнув дівчину за руку й миттю сховався. Царська донька стрепенулася, схопила кинджал і грізно гукнула:
– Хто тут є? Хто смів до мене торкатися?!
Знов ніхто не відповів. Знов Гасан заграв колискову. Та на цей раз красуня тільки прикинулася, що задрімала: вона вирішила спіймати того, хто її за руку смикає. Гасан виліз із лося, смикнув красуню за руку, але сховатися вже не встиг. Царська донька скочила одразу:
– Ага, попався ти мені! Хто ти, як посмів пролізти сюди? – гнівно запитала вона. Та, поглянувши на Гасана, так і завмерла: ніколи не доводилося їй бачити джигіта такої небаченої краси.
Гасан відповів їй поштиво:
– Мене звуть Гасан. Я їхав одинадцять літ, щоб тільки лиш побачити тебе. Накажи мені відрубати голову, якщо не віриш!
Старі люди кажуть: від доброго слова й Казбек розтанув. Так і з царською донькою сталося. Як тільки заговорив Гасан, увесь гнів її кудись подівся. Вона розгубилася, засоромилася і сказала:
– Ти сміливий джигіт, Гасане. Ти найкращий з усіх, хто до мене сватався. Але що мені робити? Мене хочуть видати заміж за одного старого шаха. Вони вже прислали по мене своїх придворних. Хіба вони дозволять тобі вивезти мене звідси?
– Повір мені й роби так, як я скажу. Принеси мені своє вбрання, що в ньому ти повинна їхати до жениха, а сама лізь у лося й принишкни. Лося відведуть до того джигіта, який чекає під стіною біля брами. Ти його не бійся, це мій брат. Він тебе виведе з міста. А я вас наздожену.
Царська донька принесла Гасанові своє вбрання, а сама сховалася в лося. Гасан переодягся у дівчину, голову прикрив кількома хустками і покликав придворних.
– Відведіть лося господареві,– змінивши голос, наказав їм Гасан.
Служники кинулися виконувати наказ. Вони подумали, що то з ними царська донька говорить.
А Гасан пішов до послів старого шаха, які по наречену приїхали, і сказав дівочим голосом:
– Я готова їхати до жениха.
Переодягнений у наречену Гасан сів у пишний візок поряд із дівчиною, яку шах послав прислужувати своїй майбутній дружині. Попрощалися вони з царем та царицею та й рушили з міста. Посли та охорона – за ними. Коли від’їхали від міста, Гасан покликав старшого посла й каже:
– }дьте вперед. Я хочу з рідними місцями попрощатися.
Коні в нас добрі, ми вас хутко наздоженемо.
Посли не сміли перечити нареченій свого повелителя і поїхали вперед.
А Гасан наказав слугам повертати назад, але до міста не заїжджати, а об’їхати його стороною. Об’їхали вони місто, дісталися битого шляху й почали наздоганяти Ахмеда з царською донькою. Доки вони отак їхали, Гасан зняв із себе хустки. Глянули дівчина-служниця та візник – і остовпіли: перед ними була не царська донька, а невідомий джигіт!
– Не лякайтесь мене,– заспокоїв їх Гасан,– вам нічого не загрожує. Справжній наречений царської доньки – я, а не старий ваш падчах. Хочете – залишайтесь тут, хочете – рушайте зі мною.
Візник повернувся до міста, а дівчина-служниця вирішила їхати з Гасаном.
– Я давно тільки про те й мрію, як би вирватися з пазурів старого шаха. Він звів зі світу моїх батьків, а мене обернув на свою рабиню. Візьми мене з собою, добрий джигіте!
Доки вони так розмовляли, їхній візок наздогнав Ахмеда з царською донькою. Гасан і дівчина-царівна зраділи, побачивши одне одного. І вже всі разом поїхали далі. Завітали дорогою до того князя, що гостинно приймав у себе Гасана й Ахмеда; помилувався він нареченою, побажав молодим щастя, надарував подарунків.
Незабаром – значно швидше, ніж гадали,– дісталися вони до володінь Чорного князя, бо ж їхали вони тепер не звичайними кіньми: в той візок, що його старий шах прислав за нареченою, були запряжені чарівні коні. Вони більше повітрям летіли, ніж бігли землею.
Дорогою, доки Гасан та царська донька милувалися одне одним, Ахмед розмовляв з дівчиною-служницею. Вони сподобалися одне одному, і Ахмед попрохав дівчину, щоб вона стала його нареченою. Дівчина погодилася...
А чарівні коні мчать! Ось уже й володіння Чорного князя!
Ось уже й замок!
Дивляться: Чорний князь стрічає їх на порозі, дивиться на гарних дівчат, усміхається, а очі – лихі-лихі.
– Радий бачити,– каже він,– вас, джигіти, з нареченими. Готуйтеся до весілля!
Каже він такі слова, а сам думає: «Тільки гулятимете на весіллі не ви, а я». Намислив князь повбивати братів, царську доньку зробити своєю дружиною, а Ахмедову наречену – своєю служницею. Та Ахмедова наречена недаремно жила при шаховому дворі: всього там набачилася. Вона одразу здогадалася, що Чорний князь неспроста такий ласкавий.
Обнялися хлопці з князем, привіталися, а далі в покої пішли. От і каже Ахмедові його кохана:
– Чує моє серце – лихе діло замислив Чорний князь. Повбиває він вас, царівну зробить своєю дружиною, а мене – служницею.
– Що ж робити? – питає Ахмед.– Сказати Гасанові?
– Поки що не треба,– каже дівчина.– Нехай Чорний князь думає, що ми такі дурні, а ми пильнуймо...
– Гаразд, – погодився Ахмед.
...І ось до весілля лишилася всього лиш одна ніч. Опівночі Ахмед вийшов нишком з тієї кімнати, де спали вони з Гасаном, а його наречена – із спальні царівни. Причаїлися в кутку й стали чекати. Недовго й чекали: бачать – із своїх покоїв вийшов Чорний князь. Він скрадався навшпинечках, а в руках його виблискувала гостра шаблюка. Підійшов до спальні братів, постояв, прислухався, відчинив двері й уже зайшов був усередину, аж тут Ахмед кинувся на нього. Стали вони битися. Князівська шаблюка відлетіла вбік. Дівчина підібрала її і простягла Ахмедові...
...Уранці, щойно прокинувшись, пішов Гасан до князя, але ніде його не знайшов. Тоді він розшукав Ахмеда.
– Ахмеде, де Чорний князь? – запитав він брата.– Чому його ніде не видко?
– Не видко, то й гаразд,– спокійно відповів Ахмед.– І без нього весілля відгуляємо.
Він не став розповідати братові, як убив Чорного князя. Тільки сказав, що вже того нема на білому світі і що треба хутчіше готуватися до свята. Вже онде й гості почали з’їжджатися.
Поспішімо й ми. Може, встигнемо на свято. Кажуть, що весілля саме в розпалі!



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: