ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Королевич Баяя
Королевич Баяя

Якось один молодий король розпрощався з дружиною і поїхав на війну, а королева незабаром після його від’їзду породила двох синів. Пішли по всьому краю такі веселощі, що ні словами сказати, ні на папері списати, і королева одразу ж вирядила гінців віднести чоловікові радісну звістку. Хлопчики вродилися здоровенькі і росли як із води. Тільки той, що народився перший, ріс жвавішим, аніж другий. Перший завжди гуляв надворі, гасав, стрибав, їздив на конику, що був такого ж віку, як і він. А другий понад усе любив гецькати на м’яких килимках, опирався біля матусі і якщо й виходив із палацу, то тільки разом із нею до саду; тому мати й не жалувала першого, а другий був її мазунчиком.
Коли хлопцям минуло по сім років, король повернувся з війни і з великої радості пригорнув до серця матір і дітей. 
– А хто ж таки з них старший і хто молодший? – запитав він у королеви. 
Королева подумала, що чоловікові цікаво, хто з сипів має згодом посісти трон, та й підсунула свого мазунчика за старшого. І хоч король 
любив своїх дітей однаково, та, як дійшли вони юнацьких літ, старший не раз чув, як молодшого брата називали майбутнім королем, і так цим смутився, що стало йому несила жити вдома, і він тільки й мріяв вирватися у світ. 
Одного разу звірив він свою тугу й жаль малому коникові, на якому завжди їздив, і сказав, що страх як хоче кинути домівку й податись у мандри. 
І тоді сказав йому кінь людським голосом: 
– Якщо вдома тобі немило, іди в білий світ, але без батькового дозволу не ступай і кроку. А ще раджу тобі: нікого не бери з собою і на жодного коня, крім мене, не сідай. Тоді знайдеш ти своє щастя. 
Королевич здивувався, що кінь говорить людським голосом, і спитав, як це у нього виходить. 
Та коник йому відповів: 
– Про це мене не питай. Я буду твоїм оборонцем і порадником, поки ти мене слухатимеш! 
Королевич пообіцяв, що слухатиметься коника в усьому, і пішов до замку поспитати в батька, чи можна йому вирушити в білий світ Коли сказав він батькам своє бажання, король не хотів про таке й слухати, але мати одразу дала згоду. Королевич від свого не відступався і зрештою вмовив батька. Одразу ж кинулися готувати челядників, коней і почет – супроводжувати королевича в дорозі. Та юнак відмовився від почту, сказавши таке: 
– Навіщо мені, тату, стільки лицарів, коней і челяді? Візьму я трохи грошей та й подамся у білий світ сам на своєму коникові. Так мені буде менше клопоту! 
Знову довелося йому вмовляти короля. Нарешті кінь стояв осідланий біля воріт, а нагорі в палаці королевич прощався з батьком, матір’ю то братом. Усі гірко плакали, матері наостанку теж стало шкода пускати рідну дитину в далекі мандри, і вона суворо наказала синові, щоб за рік повернувся додому чи хоч дав про себе звістку. 
За годину коник з королевичем у сідлі скакав чистим полем уже далеченько від столиці. Хтось би подумав, що кінь-сімнадцятиліток не який уже й прудкий! Але той кінь не старів – був він конем чарівним: шерсть у нього блищала, наче оксамит, ноги були мов струночки, а сам швидкий, неначе сарна. Шляхи стелились і стелились перед ними; довго вони їхали, аж ось побачив королевич попереду вежі прекрасного замку. Коник звернув з дороги і помчав конем до високої самотньої скелі поблизу зеленого гайка. Як приїхали туди, вдарив він копитом у скелю. Скеля відчинилась, і вони в’їхали всередину. Була там гарна і затишна стайня. 
– Тепер побуду я тут, – мовив коник своєму господареві, – а ти піди до замку н прикинься німим. Король візьме тебе на службу, а ти пильнуй, щоб часом не прохопився словом. Коли тобі що-небудь знадобиться, приходь до скелі, тричі стукни – і скеля відчиниться! 
Королевич подумав: «Коник у мене розумний, він краще знає, що мені треба». Узяв свій клуночок з одежею і пішов. Прибувши до замку, що недалечко від нього стояла та скеля, юнак на мигах попросив доповісти про себе королю. Той побачив, що хлопець німий, пожалів його і взяв до себе на службу. Незабаром король переконався, що новому служникові можна доручити будь-яку справу. Усьому він давав у замку раду і цілий день бігав скрізь та клопотався. А як потребував король писаря – то й на це не було нікого понад німого юнака. Усі його любили, але через те, що був він німий і на все відповідав тільки «ба-я-я», прозвали хлопця Баяя, а далі тільки так його й кликали. 
Король мав трьох дочок, одну вродливішу за іншу. Старшу звали Здобепа, середню – Будина, а меншу – Славена. Цим трьом дівчатам Баяя слугував з найбільшою охотою, і йому дозволяли гуляти з ними хоч би й цілий день. Адже він був німий, обличчя мав засмагле, аж страх, і одне око в нього завжди було перев’язане, тож хіба міг король помислити, що хлопець припаде до серця котрійсь принцесі?! Та принцеси все-таки любили його, і Баяя скрізь мусив ходити разом з ними. Наплів їм вінки, рвав квіти, перемотував золоті нитки, малював пташок і всякі візерунки для гаптування, і це їм подобалося. Та найменшій принцесі він слугував з особливою радістю, тож сестри часом кепкували з неї. Славена мала добре серце і легко терпіла кпини від любих сестер. 
Минув якийсь час. Одного ранку прийшов Баяя до зали, де снідав король, і побачив, що той сидить сумний та невеселий. Тоді Баяя на мигах запитав, що сталося. 
Король зажурено глянув на нього і мовив: 
– Ой хлопче, чого ти мене питаєш, адже всі знають, яке лихо нас чекає і які страшні три дні настануть незабаром для мене. 
Баяя покрутив головою, показуючи, що він не знає. 
Тоді сказав йому король: 
– Що ж, розповім я тобі все, хоч ти й нічим не допоможеш. Кілька років тому прилетіло сюди троє зміїв: один дев’ятиголовий, другий вісімнадцятиголовий, а третій двадцятисемиголовий. Настали в моєму місті така нужда і горе, що волосся на голові вставало з жаху. Люди 
ховалися хто куди, бо не знали, чи залишаться живі. Незабаром позбулися ми всієї худоби, повіддавали її тим потворам, щоб вони не кинулись на місто. Та зміюки все одно пожерли чимало людей. Не міг я більше дивитися на це лихо рідної землі і звелів привести у палац чарівницю, щоб навчила, як вигнати зміїв. Але горе мені! Чарівниця сказала, що змії щезнуть із нашого краю лише тоді, коли я пообіцяю віддати їм своїх трьох дочок, які тоді лише розквітали. Я думав тільки про те, щоб позбутись біди у своєму королівстві, і згодився на таку нечувану жертву! 
Королева з горя вмерла, але дочки не знали справжньої причини її смерті. Того ж дня змії щезли з наших країв, і довгенько не було про них і чутки. А вчора ввечері прибіг на смерть переляканий пастух і повідомив, що змії знов сидять у тій самій горі, що й раніше, і люто ревуть! Нещасний я батько! Завтра вранці мушу задля рідної землі послати на смерть одну свою дитину, післязавтра – другу, потім – третю. Як же я житиму далі? 
Гірко побивався бідолашний король і в розпачі рвав на собі волосся. 
Засмучений Баня пішов до принцес, та, коли побачив їх, жахнувся ще дужче. У чорних сукнях, з обличчями ніби з білого мармуру, сиділи вони поряд і жалібно плакали. Баяя втішав їх і показував на мигах, що, може, хто-небудь їх врятує. Сердешні не звертали на нього уваги і заливалися гіркими слізьми. Сум і розпач охопили всіх, бо люди любили королівську сім’ю. Все місто, як і замок, запнулося чорним сукном. 
Вибравши хвилину, коли його ніхто не бачив, Баяя помчав із міста до тієї скелі, де був його коник. Коли юнак тричі постукав, скеля відкрилась і він зайшов усередину. Погладив коникові блискучу гриву, поцілував його в білу пляму на лобі і сказав: 
– Любий конику! Сьогодні прийшов я до тебе на пораду і, якщо допоможеш мені, буду навіки щасливий. 
1 він розповів, що сталось у замку. 
– Я все це знаю,– відповів коник,– адже для того я й привіз тебе сюди, щоб ти допоміг принцесам. Завтра па світанку приходь до мене, і я скажу, що тобі робити! 
З радістю в серці побіг Баяя до замку, хоча чимало людей могли б обуритися, що він радіє у цей смутний день. 
Та, на щастя, ніхто юнака не побачив. Цілий день не виходив він із покоїв, де жили принцеси, і вигадував різні витівки, щоб хоч якось розважити сердешних дівчат, та все даремно. 
Вранці другого дня, коли надворі тільки-тільки засіріло, був він уже біля скелі. Коник привітав його і сказав: 
– Ну ж бо, підваж камінь під моїми яслами і вийми те, що там знайдеш! 
Баяя підважив камінь і вийняв з ями велику скриню. Коник звелів відчинити її, і Баяя витяг звідти три прекрасні убори, розкішний меч і вуздечку. Один убір був червоний, гаптований сріблом і діамантами, з блискучою крицею на грудях, а шолом прикрашений червоно-білим пір’ям. Другий убір був увесь білий, золотом гаптований, а на золотому шоломі майоріло біле-біле пір’я. Третій убір був ясно-синій, гаптований сріблом, діамантами й перлами, і мав білі та сині пера. Піхви меча сяяли самоцвітами так само, як і вуздечка. 
– Це твої шати,– мовив коник.– На сьогодні візьми червоні. 
Баяя переодягнувся, причепив до пояса меч і накинув вуздечку па голову коневі. 
– Не смій боятись і не злізай із сідла! Сміливо рубай страховисько і покладайся на меч! – так напучував коник свого хазяїна, коли вони виїжджали із скелі. 
Тим часом у замку сумно прощалися із старшою принцесою, і натовп людей проводжав нещасну Здобену з міста. Ось уже підійшли до страшного місця, принцеса вийшла з карети і, вгледівши, де вона, зомліла й упала на землю. 
В ту ж мить побачили всі, як скаче на коні лицар у блискучому шоломі з червоно-білими перами. Під’їхавши ближче, показав він, щоб люди відійшли од горн і забрали з собою принцесу, а його лишили самого. З якою радістю його послухалися, то й казати годі! Тільки принцеса не хотіла вертатись і стояла на тому, що мусить побачити, чим усе скінчиться. 
Ледве ступив Баяя на гору, як земля задвигтіла, скеля розчахнулася і звідти вилетів дев’ятиголовий змій. Почав змій озиратися, шукаючи здобич, але тут підскочив до нього на конику Баяя, вихопив меч і одним ударом зітнув три голови. Змій звивався, плював вогнем і кидався так, що отрута бризкала на всі боки, та Баяя на те не зважав і рубав мечем, доки зітнув дев’яту голову і потоптав змія копитами свого вірного коника. 
Коли змій випустив дух, Баяя повернув коня і поїхав у той бік, звідки з’явився. Здобена зачудовано глянула йому вслід, але згадала, як побивається за нею батько, і швиденько вернулася до замку разом з почтом. Годі описати радість короля, коли він побачив дочку живою, і радість сестер, в яких ожила надія на порятунок. 
Незабаром і Баяя прибіг до дівчат і одно показував на мигах, щоб вони заспокоїлися: мовляв, і двом меншим доля пошле визволителя. І хоч як боялися принцеси лихої напасті, але все-таки повеселішали. 
Другого дня повели до змія Будину. Ледве прийшли вони на згубне місце, як побачили, що до змія скаче лицар з білим пером на шоломі. Мужньо кинувся він на двобій з вісімнадцятиголовим змієм. Коли страховище впало мертве, поїхав лицар геть, як і минулого дня. Повернулася принцеса в замок, і всі шкодували, що не можуть віддячити відважному лицареві. 
– Я знаю, сестри,– мовила Славена, коли дівчата знов зійшлися,– ви, мабуть, не запрошували лицаря до замку. Але я кинуся перед ним навколішки і благатиму піти зі мною, аж поки він погодиться! 
– Чого ти смієшся, Баяє? – спитала Здобена, поглянувши на німого. 
Тоді Баяя застрибав по кімнаті, показуючи, як нетерпляче він чекає 
на того лицаря. 
– Бідолашний блазню, лицаря тут ще немає, а ти вже радієш,– мовила Здобена. 
Третього дня повезли Славену, і цього разу сам король поїхав разом з нею. Серце нещасної дівчини затремтіло з жаху, коли їй подумалося, що визволитель може не прийти і вона дістанеться змієві. Тієї миті пролунали радісні вигуки, що лицар їде! Як і двох перших зміїв, убив Баяя і третього, хоч і він, і його кінь так знемоглися в бою, що трохи не попадали. Тут приступили до лицаря король із Славеною і прохали його відвідати замок, але він нізащо не погоджувався. Славена впала перед ним навколішки і, хапаючись за його вбрання, вмовляла так щиро і так мило, що юнацьке серце трохи не розтало з жалю. Але тут коник його рвонувся, і лицар умить щез із очей. 
Сумуючи, що не може винагородити свого рятівника, поверталася Славена з батьком додому. Вони думали, що приведуть з собою лицаря, але надія їхня й цього разу не справдилася. 
Тепер у замку знову панувало щастя. Та тривало воно недовго. Одного дня дістав король звістку, що володар сусіднього королівства іде на нього війною. Тутешній король дуже злякався, бо знав, що сусід куди сильніший за нього. Одразу ж понаписував він листи, і гінці розлетілися па всі боки, скликаючи князів і високе панство на раду. Наїхало панства стільки, що й оком не осягнеш. Король розповів їм свой біду і попросив допомоги, в нагороду обіцяючи своїх дочок. А хто б відмовився від такої нагороди? Князі, паничі, лицарі роз’їхались по домівках, але присяглися в домовлений день прибути кожен із своїм військом. 
Всі готувалися до битви. Король вирішив сам вести військо. Напередодні приїхали князі й лицарі, їм влаштували великий бенкет, а по тому король розпрощався з заплаканими дочками, наказав Баяї порядкувати в замку і під звуки сурм та флейт вирушив на бойовище. 
Баяя пильно викопував королівський наказ, порядкував у цілому замку, але найохочіше дбав про всякі розваги для принцес, щоб вони не сумували. Та несподівано хлопець занедужав, і, не звертаючи уваги на замкового лікаря, який хотів підлікувати його, сказав, що сам пошукає цілющих корінців. Принцеси подумали, що він просто дурний, і відпустили його. Та Баяя пішов не по ліки проти своєї недуги, бо знайти їх міг би тільки у ясних очах прекрасної Славени,– пішов він до свого коника, щоб порадитися, чи не треба допомогти королю у війні. Коник його привітав, звелів одягти біле вбрання й узяти меча, тому що поїдуть вони па бій. Зрадів Баяя і поцілував коника в голову. 
Тим часом війна точилася вже багато днів, і королівське військо слабшало, не спроможне подолати могутнього ворога. Надійшла й вирішальна битва. Всю ніч давав король накази і не забув послати гінців до своїх дочок з повелінням, що їм робити на випадок поразки. Вранці віддав він себе на ласку долі й звелів війську шикуватися. І вмить засурмили сурми, зброя задзвеніла, дощем посипалися стріли, гук і гамір розляглися широкою долиною. 
Аж раптом поміж ворогів з’явився юнак у білому вбранні й золотому шоломі з білими перами. Сидів він верхи на малому конику, а в руці мав здоровенного меча і так нещадно рубав ворогів, що їм здалося, ніби січе їх сам недобрий дух. Тоді опам’яталося й королівське військо і дужче вдарило на ворогів. Незабаром ворожі вояки відступили, а коли білий лицар забив чужинського короля, розбіглися вони, мов отара без пастуха. 
Саме в цей час лицаря легко поранило в ногу, і кров бризнула йому на білі шати. Король скочив з коня, розірвав свій плащ і власноруч зав’язав лицареві рану, прохаючи, щоб той завітав спочити до його намету. Та лицар тільки подякував, ударив коня острогами і зник вдалині. Король трохи не плакав, що герой, якому він завдячує перемогою, уже вчетверте відмовляється від запросин. Потім король з величезною здобиччю повернувся додому. Зустріли його в столиці з гучною славою, а в замку приготували бенкет, щоб одсвяткувати перемогу. 
– Ну що, мій управителю, – звернувся король до Баяї, – як ти правив замком, поки я воював? 
Баяя зробив знак, що все добре, але принцеси засміялися, а Славена сказала: 
– Я мушу поскаржитися, батьку, на твого управителя, він страх який неслухняний. Почав був хворіти, лікар хотів дати йому добрі ліки, а він чкурнув по зілля й не повертався аж два дні. А повернувся кульгавий і ще хворіший, ніж до того. 
Король глянув на Баяю, але той усміхнувся і крутнувся на одній п’яті, показуючи, що у нього вже нічого не болить. 
Як почули принцеси, що й цього разу батькові допоміг у бою їхній рятівник, вони хоч і погодилися вийти заміж за князів, але дуже неохоче, бо сподівалися, що таємничий лицар все-таки приїде по котрусь із них. 
Правда, жодна не знала, гарний він чи ні, бо піхто не бачив його в лице, але кожна уявляла, що він найкращий у світі. 
Король вагався, не знаючи, як бути з обіцяною нагородою. Сусіди допомагали йому, як могли, і кожен у бою тримався гідно. Кому ж віддати дочок? Тоді подумав він, як усіх їх задовольнити, і вийшов до князів з такими словами: 
– Любі друзі! Я обіцяв віддати своїх дочок заміж за тих, хто найбільше допоможе мені у битві. Та ви всі добре билися за мене, і тому я хочу зробити так, щоб нікого з вас не скривдити. Станьте усі в ряд, а кожна моя дочка кине з балкона по золотому яблуку; до кого яблуко докотиться, той і стане чоловіком принцеси. Згода? 
Усі погодилися. Король оголосив свою волю дочкам, і ті теж дали згоду, щоб не осоромити батька. Дівчата пишно вбралися, взяли по золотому яблуку і вийшли на балкон, під яким стали князі, паничі й лицарі. Поміж глядачів, поряд із женихами, примостився і Баяя. 
Найперша кинула яблуко Здобена; котилося воно, котилося і потрапило прямо до ніг німому. Але Баяя відступив, і яблуко скотилось до одного вродливого князя, котрий з радістю підняв його і виступив з ряду. Потім яблуко кинула Будина, і покотилося воно теж до ніг Баяї. Але німий знову так спритно його відштовхнув, що здалося, ніби яблуко прямою дорогою потрапило до іншого хвацького лицаря, котрий підняв його і метнув прекрасній нареченій палкий погляд. 
Тепер яблуко кидала Славена. Але цього разу Баяя не відступився, а радісно підняв яблуко, побіг нагору, впав навколішки перед принцесою і поцілував їй руку. Але Славена висмикнула руку, втекла у свої покої і гірко заплакала, що мусить виходити заміж за німого. Король гнівався, князі ремствували, та ради не було: коли так віщало – треба коритися. 
Потім гості сіли за стіл, побенкетували, а тоді вирішили влаштувати лицарський герць, на якому одна з наречених мала вручати нагороди. Славена сиділа, мов неприкаяна, не озивалася іі словечком. її наречений Баяя кудись щез, і король подумав, що той, мабуть, образився і втік. Бідолашній Славені всі співчували і, щоб якось розважити, попросили її вручити нагороди переможцям турніру. 
Славена трошки повагалась, але згодилась. Вже усі придворні посідали біля огорожі, вже перші лицарі зітнулися в герці, і вже виявилися переможці й переможені, аж рантом сторожа оголосила, що під замковою брамою чекає лицар на низенькому коні і бажає й собі спробувати щастя в турнірі. Король звелів його пропустити. Тут виїхав на поле лицар у синьо-срібному вбранні, а на срібному шоломі його майоріли білі й сині пера. Королівни трохи не скрикнули, побачивши свого рятівника. Лицар уклонився дамам і почав битися з князями. Скільки їх там було, усіх він подолав і вийшов переможцем. Славена зійшла до нього з балкона, несучи золотий пояс. Лицар опустився навколішки, і принцеса повісила йому на шию власноручно вишитий пояс. Руки в неї тремтіли, щоки горіли, і вона не розуміла, чи це сонце так палить, чи вогненний погляд відважного лицаря. Опустивши очі, почула вона солодкі слова: 
– Прекрасна наречена,, ще сьогодні я тебе побачу. 
Король та обидві старші дочки теж спустилися з балкона, щоб затримати лицаря і подякувати йому за порятунок. Але він поцілував на льоту Славенину руку і тієї ж миті зник. Знову сіли бенкетувати, тільки 
Славена зачинилась у своєму покої і не виходила до гостей, усе згадуючи ті слова, які прошепотів їй таємничий лицар. 
Коли зійшов ясний місяць, поніс коник востаннє свого хазяїна від скелі до замку. Як домчав він його аж до брами, скочив Баяя з сідла, поцілував коника в шию і лоб, і той щез йому з очей. Гірко було лицареві втрачати вірного друга, та зате чекала на нього славна нагорода. 
Зажурена Славена сиділа в своєму покої і думала, що вже навряд чи прискаче її лицар, але тут відчинила покоївка двері і сказала, що з принцесою хоче говорити Баяя. Славена ні слова не відказала і впала головою на подушку. Та в цю мить хтось узяв її за руку. Підвела вона очі і побачила перед собою прекрасного героя – свого визволителя. 
– Чим прогнівив тебе наречений, що ти ховаєшся від нього? – спитав Баяя. 
– Навіщо ти мене питаєш, адже не ти мій наречений! 
– Ні, я, люба дівчино! Перед тобою стоїть німий Баяя, що плів тобі війки, що врятував тебе і твоїх сестер від смерті, а батькові твоєму допоміг у бою. Я твій наречений! 
Що Славена на нього не гнівалася, це б міг кожний зрозуміти! Незабаром розлетілися двері у бенкетній залі, і до неї вступила Славена разом із лицарем у білих шатах і золотому шоломі. Підвела вона лицаря до короля і сказала, що це і є її визволитель – німий Баяя. Батько зрадів, гості дивувалися, а сестри не відривали очей від юнака. Тільки тепер і настали справжні веселощі, і гості аж до самісінького ранку пили за здоров’я заручених. 
Після весілля поїхав Баяя із Славеною провідати своїх батьків, та коли побачив, що його рідне місто все запнуте чорним сукном, жах охопив юнацьке серце. Одразу ж запитав він, що значить ця жалоба, і почув, що помер його брат – молодий король. 
Поспішив Баяя до замку, щоб утішити старих батьків. Тільки він і міг розважити їхнє горе, бо в місті довго про нього не чули і мали його за небіжчика. Королівський замок ніби прокинувся з тяжкого сну. Чорне сукно зразу познімали, а натомість вулиці застелили червоним. Баяя став королем у своїй землі і аж до смерті жив собі з дружиною в щасті і згоді.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: