ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Як князівський син біди шукав
Як князівський син біди шукав

Жив собі колись князь, і було в нього троє синів. Батько дуже пишався ними, бо вдалися вони вродливі хлопці, і бажав тільки, щоб росли вони порядними людьми і навчилися в житті чогось путнього. Коли сини підросли, послав їх князь побачити світу й людей. Кожному дав він доброго коня й повний гаманець, і троє княжичів весело рушили в мандри. Дорогою познайомилися вони з легковажними людьми, навчилися витрачати гроші без ліку, і незабаром у них ледве лишилося на зворотну дорогу.
Коли молодики повернулися додому, батько розпитав, де вони були і що бачили, але швидко зрозумів, що сини його тільки тинялися по корчмах і марно розтринькували гроші. 
Зажурився він, наказав синам сидіти вдома, загадував їм різну працю і добре пильнував за ними, та це мало помагало, бо хлопці вже звикли до лінощів, до марнотратства і весь час тільки й думали, де б дістати грошей і погуляти. 
Якось загуляли вони аж до ночі, а вранці вийшли у ліс і проспали там майже цілий день. Надвечір, коли сонечко сіло, поверталися хлопці додому, ноги в них заболіли, і всі троє полягали спочити на доріжку понад дорогою. У цей час верталися з поля люди і балакали між собою. 
– Ой біда, біда, коли хто старий і не має сили робити, – побивався дідусь, який плентався позаду. 
Княжичі почули це, і один брат спитав у другого, що воно таке біда. Ніхто з них цього не знав, і вони надумали попрохати батька, щоб він пустив їх ще раз у білий світ, – мовляв, кортить їм побачити біду. Повернулися додому і зразу ж пішли до князя просити дозволу на мандрівку. Старий замислився і сказав: 
– Ви, хлопці, самі не знаєте, чого хочете, але йдіть, може, наберетеся розуму! Тільки бережіться, адже біда злюща! 
Дав він їм знову добрих коней, доволі грошей, і княжичі рушили в дорогу. Поки гаманці були у них повні, жилося їм легко, їздили вони з міста у місто, бенкетували і розважалися. Та одного разу сіли вони грати у карти з якимись пройдисвітами і всі грошики програли. Корчмар накинувся па них, щоб вони негайно заплатили за все, що їли й пили, а як не було у них чим – забрав їхніх коней, і наші любі княжичі почимчикували з корчми пішки. 
Стали вони раду радити, як швидше дістатися додому, і найстарший сказав: 
– Не варто йти битим шляхом, ходімо ліпше манівцями, то й вкоротимо собі дорогу! 
Пішли вони полем, але невдовзі заблукали і потрапили у таку глушині, де ні близько ні далеко не було людської оселі. Жодної живої душі не стріли княжичі, опівдні з’їли останній окраєць, а ліс, яким вони йшли, дедалі густішав. Незабаром спустилася темрява, і хлопці, хочеш не хочеш, мусили шукати собі десь нічліг. 
Довго вони блукали лісом, аж поки знайшли дуплясте дерево, понаносили туди моху й сухою листя і вже сподівалися відпочити в дуплі. Та ледве вони вмостилися, як навколо заревіли дикі звірі, і княжичі зрозуміли, що поночі їм не оборонитися. Вилізли вони на старий дуб і пересиділи на гілках цілу ніч. 
Боячись упасти, до ранку не склепили вони очей, було їм голодно й холодно, і хлопці ледве дочекалися світанку. Як тільки розвиднилось, злізли вони з дуба, позбирали трохи лісових ягід і знову блукали лісом цілий день. Другу ніч теж перебули на дереві і тільки на третій день вибралися з лісу. Але тут спіткав їх повий клопіт. На узліссі стояв страшнючий велетень і, ледве помітивши їх, заревів: 
– Ану повзіть сюди, хробачки! 
Княжичі збагнули, що їм не втекти від велетня, і підійшли до нього. Велетень обдивився їх з усіх боків і цмокнув язиком. 
– Що вам треба в моєму лісі? – спитав він. 
Хлопці призналися, що поїхали у світ шукати біди. 
– Біди? – зареготав велетень.– То вам пощастило, у мене ви її знайдете. Ну ж бо, гайда за мною! 
Прив’язав він їх на довгий мотуз, ніби трьох цуциків, і повів у ліс. Швидко дійшли вони до печери, велетень відчепив мотузку і наказав: 
– Ану лізьте мерщій! 
Княжичам не хотілося лізти у темну печеру, та велетень схопив одного, потім другого, третього і, наче цурки, покидав їх усередину, мало вони собі в’язи не поскручували. Трохи огледівшись, побачили хл опці, що в глибині печери збилося в купу із сотню овечок, а збоку біля вогнища темніє лігво велетня. Не встигли вони усе роздивитись, як велетень уже стояв у печері і ревів на них, щоб розпалили вогонь.
За хвилину покликав він хлопців до свого лігва, обмацав при вогні, наче різник телята, і спитав, хто з них найстарший. Потім схопив старшого княжича, а за ним середульшого і з’їв. 
Тоді випив велетень бочку вина, звалився на свою постіль і голосно захропів. Наймолодший княжич довго стояв ніби стовп, але потім отямився і почав роздивлятися на всі боки, міркуючи, як би йому втекти. Побачив він, що печера має тільки один вихід і крізь нього не вилізеш, бо велетень затулив його здоровенною кам’яною брилою. Тихенько обійшов княжич усю печеру, та коли зрозумів, що марно тиняється, вихопив свого меча, підкрався до лігва і виколов велетневі обидва ока! 
Велетень заревів, аж земля задвигтіла, скочив на ноги, розставив руки і почав бігати по печері, та княжич спритно втікав від нього і зрештою сховався поміж вівці. Велетень шукав його і там, проте княжич щоразу від нього вислизав, аж поки велетень розлючено заревів: 
– Все одно не втечеш від мене, вранці я тебе спіймаю – і буде тобі біда! 
На світанку велетень відтулив брилу при вході, загнав овець у куток, брав одну по одній, обмацував і викидав із печери. 
Княжич нагледів собі великого барана, заліз під нього, вхопився за його густу вовну, і велетень викинув його разом із бараном надвір. Княжич був радий, що втік від смерті, і загукав до велетня: 
– Ага! Уже ти мене не спіймаєш! 
– Від смерті ти втік! – закричав велетень у відповідь.– Якщо ти такий хитрий, ось тобі від мене пам’ятка! 
І на цих словах викинув він з печери дорогоцінний перстень. Тільки княжич настромив його на палець, як велетень гукнув: 
– Перстеньочку, де ти? 
– Я тут! – закричав перстень гучним голосом. 
Велетень вискочив і погнався на голос за юнаком. Княжич тікав щодуху, але у велетня були довгі ноги, незабаром він гупав уже в нього за спиною, а перстень без угаву кричав: 
– Я тут, я тут! 
Княжич побачив, що від велетня йому не втекти, хотів стягти перстень, але той ніби приріс до пальця. Витяг він тоді ножа, відрізав палець і кинув разом із перснем, а сам побіг далі. 
– Я тут, я тут! – кричав перстень. 
Велетень побіг туди, помацав у траві і знайшов палець. 
Княжич був уже далеко, але велетень усе ревів, і голос його лунав по всьому лісі: 
– Ну як, побачив біду? Якщо додому дістанешся – можеш усім розповісти! 
Княжич утікав, скільки духу йому ставало. А коли щасливо вибрався з лісу, то не спинявся і мчав усе далі, аж поки напівживий не добіг до якогось села. Там він спочив, зав’язав собі рану на руці і геть знеможений повернувся додому. Розповів батькові, чого йому довелося зазнати в мандрах, і благав простити його, що раніше поводився так легковажно. Лишився він вдома, чесно працював і ніколи не забував, як ходив по світу шукати біди.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: