ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Як суддя мух засудив
Як суддя мух засудив

В улоговині між двома високими горами жив собі бідний чоловік із дружиною. Не було у нього ні землі, ні худоби. Крім старого сіряка і багатого сусіда, нічого у нього не було.
Дружина багатого сусіда була велика чепуруха. Вона тільки те й робила, що прала і вішала білизну на тин сушитися. 
Дружина бідняка щодня бачила на тину чисту білизну. І стало їй врешті прикро, і вона сказала чоловікові: 
– Глузує з нас сусідка! 
– А чому це вона з нас глузує? – спитав чоловік. 
– Щодня пере білизну! А в мене нема чого прати. 
– Це правда,– погодився чоловік. 
Сів він у куток і став думати-гадати, як би втерти носа сусідці. Довго думав, нарешті придумав. 
– Знаєш що зроби? – сказав він дружині.– Візьми мій сіряк, випери його і повісь на шипшиновий кущ? що росте за хатою. Хай всі бачать: і в нас є що прати, і ми любимо чепуритися. 
Випрала біднякова дружина сіряк і повісила його на кущ. А коли сіряк висох, вона знову його випрала. 
Доти прала і сушила той сіряк, аж поки почалися заморозки. 
Якось повісила вона сіряк на шипшиновий кущ, а на другий день не змогла зняти. Примерз сіряк до куща. 
Зажурилась біднякова дружина, аж заплакала. 
Почув той плач бідний чоловік і вийшов подивитися, що сталося. 
– Примерз до куща твій сіряк! – сказала, плачучи, дружина.– Що ж я тепер пратиму, коли й цей дірявий сіряк пропав? А якщо не пратиму його, то нема чого й сушити. А якщо не пратиму й не сушитиму, то сусідка глузуватиме з мене, бо вона пере і сушить білизну і влітку, і взимку! 
Чоловік почав нахиляти гілки шипшинового куща й смикати за сіряк. Та хоч як він старався – сіряк не хотів розлучатися з кущем. 
Розсердився чоловік, побіг у сіни і приніс лопату, щоб викопати шипшиновий кущ з корінням, занести його в теплу хату й зняти сіряк. Та лопата, коли він устромив її в землю під коріння, вдарилася об щось тверде. Нахилився чоловік і побачив, що то глек з металевими кружальцями. Витяг він глек, дивиться – аж то срібняки. І було їх багато – з півпуда, як не більше. 
Але чоловік ніколи в житті не бачив золота й срібла. Мацав він глек, мацав, крутив і туди, і сюди. Нарешті вирішили вони з дружиною, що в глеку – сир. 
– Ось ми вже сир маємо,– сказав чоловік.– Звари галушок. Хоч раз наїмось досхочу. 
Дружина наварила галушок і посипала зверху отим «сиром». Взяли вони ложки й заходилися їсти. Галушки розжували, а на «сирі» трохи зуби не зламали. 
Саме в цей час повз їхню хату проходив вівчар, який гнав овець на пасовище. Йому захотілося пити, і він зайшов на подвір’я. Зазирнув у вікно і остовпів: побачив, як чоловік і жінка їдять галушки із срібняками. 
«Чудова нагода дістати трохи грошей!» – подумав вівчар і постукав У двері. 
Що тебе привело до нас? – спитав господар. 
– Я конаю з голоду,– відповів вівчар.– Чи не дали б ви мені попоїсти? 
– А чого ж, дамо,– мовила господиня.– Але в нас нема нічого, крім сиру, та й той лишився тільки тому, що ми не могли його розжувати. 
– То й добро,– сказав вівчар,– У мене такі зуби, що й залізо перемелють. 
Жінка зібрала все срібло – ще і з мисок повигрібала – й віддала вівчареві. 
Той висипав срібло в торбину, подякував і, прощаючись, сказав: 
– Вранці приходьте до мене. Я хочу вам віддячити – подарую найкращу вівцю. 
Бідняк та його дружина дуже зраділи. 
Пішли вони вранці до вівчаря. Той уже чекав їх біля воріт із овечкою. 
Та жінка помітила, що в нього є й кращі, вгодованіші овечки, 
– Вчора ви обіцяли найкращу,– сказала вона. 
– Обіцяв... 
– А чому ж дасте невеличку, миршаву? Адже у вас є кращі! 
– Вибирайте собі, яку самі схочете,– відповів вівчар. 
Жінка вибрала найкращу вівцю. 
Пригнали вони вівцю додому. Бідняк зарізав її, оббілував, а дружина засмажила м’ясо, поклала його у велику миску й накраяла свіжого хліба. 
Аж тут бідняк побачив, що в хаті нема жодного поліна дров. Все спалили, поки смажили вівцю. 
– Замерзнемо з тобою, жінко, якщо не запалимо вогонь у печі,– сказав бідняк. 
– Ой, лишенько, справді замерзнемо, якщо не принесемо хмизу! – погодилась дружина. 
Пішли вони в ліс по хмиз. Не пройшли й половини шляху, як бачать: назустріч іде солдат. 
– Куди ви, голубе, прямуєте? – спитала жінка. 
– У фортецю,– відповів солдат. 
– То йдіть собі, тільки до нас не заходьте,– сказала жінка. 
– Чому так? – спитав солдат. 
– Тому, що на столі у нас лежить свіжий хліб та смажена вівця. 
– Як би це я міг до вас зайти? – сказав солдат.– Адже я навіть не знаю, котра ваша хата. 
– Он вона, стоїть край села. А ключа ми поклали під поріг. 
Попрощався з ними солдат не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч, 
пішов прямо до біднякової хати. Зайшов до світлиці, вийняв з торби ніж і не підвівся з-за столу, поки не з’їв увесь хліб і всю смажену вівцю. 
Повернулись бідняк із дружиною, принесли великі оберемки хмизу. Вони були дуже голодні. Але на столі лежали тільки кістки та хлібні кришки. По них повзали мухи. 
– Я цього так не залишу! Не заспокоюсь, поки не доб’юсь покарання! – вигукнув бідняк. 
– Що ти хочеш робити, чоловіче? – спитала жінка. 
– Мухи з’їли весь хліб і всю вівцю. Піду поскаржусь на них судді. Він нас розсудить. 
Пішов чоловік до судді й розказав, яке лихо сталося. 
Думав суддя, думав, а потім і питає: 
– Ви хочете справедливого суду? 
– Авжеж,– відповів бідняк. 
– Гаразд,– сказав суддя.– Мухи заслуговують покарання. Тільки-но побачите муху – вбивайте її! 
Не встиг суддя доказати, як на його чоло сіла муха. 
Схопився бідняк і так урізав суддю по лобі, що той ураз помер.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: