ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Як суддя мух засудив
Як суддя мух засудив

В улоговині між двома високими горами жив собі бідний чоловік із дружиною. Не було у нього ні землі, ні худоби. Крім старого сіряка і багатого сусіда, нічого у нього не було.
Дружина багатого сусіда була велика чепуруха. Вона тільки те й робила, що прала і вішала білизну на тин сушитися. 
Дружина бідняка щодня бачила на тину чисту білизну. І стало їй врешті прикро, і вона сказала чоловікові: 
– Глузує з нас сусідка! 
– А чому це вона з нас глузує? – спитав чоловік. 
– Щодня пере білизну! А в мене нема чого прати. 
– Це правда,– погодився чоловік. 
Сів він у куток і став думати-гадати, як би втерти носа сусідці. Довго думав, нарешті придумав. 
– Знаєш що зроби? – сказав він дружині.– Візьми мій сіряк, випери його і повісь на шипшиновий кущ? що росте за хатою. Хай всі бачать: і в нас є що прати, і ми любимо чепуритися. 
Випрала біднякова дружина сіряк і повісила його на кущ. А коли сіряк висох, вона знову його випрала. 
Доти прала і сушила той сіряк, аж поки почалися заморозки. 
Якось повісила вона сіряк на шипшиновий кущ, а на другий день не змогла зняти. Примерз сіряк до куща. 
Зажурилась біднякова дружина, аж заплакала. 
Почув той плач бідний чоловік і вийшов подивитися, що сталося. 
– Примерз до куща твій сіряк! – сказала, плачучи, дружина.– Що ж я тепер пратиму, коли й цей дірявий сіряк пропав? А якщо не пратиму його, то нема чого й сушити. А якщо не пратиму й не сушитиму, то сусідка глузуватиме з мене, бо вона пере і сушить білизну і влітку, і взимку! 
Чоловік почав нахиляти гілки шипшинового куща й смикати за сіряк. Та хоч як він старався – сіряк не хотів розлучатися з кущем. 
Розсердився чоловік, побіг у сіни і приніс лопату, щоб викопати шипшиновий кущ з корінням, занести його в теплу хату й зняти сіряк. Та лопата, коли він устромив її в землю під коріння, вдарилася об щось тверде. Нахилився чоловік і побачив, що то глек з металевими кружальцями. Витяг він глек, дивиться – аж то срібняки. І було їх багато – з півпуда, як не більше. 
Але чоловік ніколи в житті не бачив золота й срібла. Мацав він глек, мацав, крутив і туди, і сюди. Нарешті вирішили вони з дружиною, що в глеку – сир. 
– Ось ми вже сир маємо,– сказав чоловік.– Звари галушок. Хоч раз наїмось досхочу. 
Дружина наварила галушок і посипала зверху отим «сиром». Взяли вони ложки й заходилися їсти. Галушки розжували, а на «сирі» трохи зуби не зламали. 
Саме в цей час повз їхню хату проходив вівчар, який гнав овець на пасовище. Йому захотілося пити, і він зайшов на подвір’я. Зазирнув у вікно і остовпів: побачив, як чоловік і жінка їдять галушки із срібняками. 
«Чудова нагода дістати трохи грошей!» – подумав вівчар і постукав У двері. 
Що тебе привело до нас? – спитав господар. 
– Я конаю з голоду,– відповів вівчар.– Чи не дали б ви мені попоїсти? 
– А чого ж, дамо,– мовила господиня.– Але в нас нема нічого, крім сиру, та й той лишився тільки тому, що ми не могли його розжувати. 
– То й добро,– сказав вівчар,– У мене такі зуби, що й залізо перемелють. 
Жінка зібрала все срібло – ще і з мисок повигрібала – й віддала вівчареві. 
Той висипав срібло в торбину, подякував і, прощаючись, сказав: 
– Вранці приходьте до мене. Я хочу вам віддячити – подарую найкращу вівцю. 
Бідняк та його дружина дуже зраділи. 
Пішли вони вранці до вівчаря. Той уже чекав їх біля воріт із овечкою. 
Та жінка помітила, що в нього є й кращі, вгодованіші овечки, 
– Вчора ви обіцяли найкращу,– сказала вона. 
– Обіцяв... 
– А чому ж дасте невеличку, миршаву? Адже у вас є кращі! 
– Вибирайте собі, яку самі схочете,– відповів вівчар. 
Жінка вибрала найкращу вівцю. 
Пригнали вони вівцю додому. Бідняк зарізав її, оббілував, а дружина засмажила м’ясо, поклала його у велику миску й накраяла свіжого хліба. 
Аж тут бідняк побачив, що в хаті нема жодного поліна дров. Все спалили, поки смажили вівцю. 
– Замерзнемо з тобою, жінко, якщо не запалимо вогонь у печі,– сказав бідняк. 
– Ой, лишенько, справді замерзнемо, якщо не принесемо хмизу! – погодилась дружина. 
Пішли вони в ліс по хмиз. Не пройшли й половини шляху, як бачать: назустріч іде солдат. 
– Куди ви, голубе, прямуєте? – спитала жінка. 
– У фортецю,– відповів солдат. 
– То йдіть собі, тільки до нас не заходьте,– сказала жінка. 
– Чому так? – спитав солдат. 
– Тому, що на столі у нас лежить свіжий хліб та смажена вівця. 
– Як би це я міг до вас зайти? – сказав солдат.– Адже я навіть не знаю, котра ваша хата. 
– Он вона, стоїть край села. А ключа ми поклали під поріг. 
Попрощався з ними солдат не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч, 
пішов прямо до біднякової хати. Зайшов до світлиці, вийняв з торби ніж і не підвівся з-за столу, поки не з’їв увесь хліб і всю смажену вівцю. 
Повернулись бідняк із дружиною, принесли великі оберемки хмизу. Вони були дуже голодні. Але на столі лежали тільки кістки та хлібні кришки. По них повзали мухи. 
– Я цього так не залишу! Не заспокоюсь, поки не доб’юсь покарання! – вигукнув бідняк. 
– Що ти хочеш робити, чоловіче? – спитала жінка. 
– Мухи з’їли весь хліб і всю вівцю. Піду поскаржусь на них судді. Він нас розсудить. 
Пішов чоловік до судді й розказав, яке лихо сталося. 
Думав суддя, думав, а потім і питає: 
– Ви хочете справедливого суду? 
– Авжеж,– відповів бідняк. 
– Гаразд,– сказав суддя.– Мухи заслуговують покарання. Тільки-но побачите муху – вбивайте її! 
Не встиг суддя доказати, як на його чоло сіла муха. 
Схопився бідняк і так урізав суддю по лобі, що той ураз помер.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: