ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Скнара-Ненажера
Скнара-Ненажера

За лісом Багатострумковим, поруч із крайнім дубом, що стоїть праворуч від галявини Сонячного Сяйва, починається ліс Густолистий. А від нього за три вії і ще за п’ять кидків камінчика починається ліс Вельмигарний. І ось у цьому Вельмигарному лісі жила колись – скільки років тому, не знаю,– велика бджола на ймення Скнара-Ненажера. ІЦе давним-давно, коли вона була маленькою бджілкою, батьки, брати й сестри, а також друзі називали її Золотавкою, бо вся вона блищала, як золото. Але коли бджілка виросла, всі почали називати її Скнарою-Ненажерою.
Весь ліс – дерева, квіти, гриби з широкими капелюхами, ласкаві сарночки, гордовиті олені з розкішними рогами, ведмедиці й ведмежата, лисиці й вовки, мурашки й світлячки, метелики й слимаки – одне слово, геть усі називали велику бджолу Скнарою-Ненажерою. 
А прозвали її так тому, що вона була дуже пожадлива й заздрісна. Всі бджілки ретельно й спокійно збирали з квітів мед. Вони спільно збирали мед, спільно його обробляли і складали на своїх складах. А Скнара-Ненажера висмоктувала із квітів мед, обривала пелюстки й забирала весь мед собі. Інші бджоли з Вельмигарного лісу не гнівались, якщо ведмедик, лисичка або хтось інший ласували їхнім медом. «Певно голодний, бідолаха; хай попоїсть, ще й нам залишиться»,– думали вони. А Скнара-Ненажера гнівалась і лютувала, якщо хтось у неї просив бодай краплю меду. Дупло її було вщерть повне медом. Вона й сама не знала вже, що робити з тим медом, проте сердито бриніла, коли хтось наближався до старого дерева посеред галявини. 
Якось у ведмедя Денеша Бурмила занедужало двоє ведмежат – Дунді Бурмило і Дорка Бурмило. Лісовий лікар – учений пугач – сказав, що їх треба лікувати медом. 
Денеш Бурмило пішов до Скнари-Ненажери та й просить ласкаво: 
– Вельможна пані Скнаро-Ненажеро, у мого синочка і в моєї донечки болять горляночки; тільки медом їх можна вилікувати. У мене меду немає, а в тебе його багато. Позич мені трохи, хоч стільки, скільки влізе в горіхову шкаралупку. 
Скнара-Ненажера пробурмотіла у відповідь: 
– Не дам я тобі меду! Навіть стільки, як півгоріха! 
– Не будь такою жорстокою! Я ж тобі поверну той мед. Поверну з лихвою! Дай моїм діточкам меду в дві горіхові шкаралупки! Післязавтра прийде до мене сестра, що живе в лісі Густолистому. Вона переказувала мені через білочку, що принесе меду. І я віддам тобі десять горіхових шкаралупок меду! 
Жадібна Скнара-Ненажера дуже зраділа з такої обіцянки й забриніла вже лагідніше: 
– Всі ви тільки обіцяєте, а коли настає час розплачуватись, нічого не віддаєте! Ти приніс заяву? Приніс розписку, що повернеш меду вдесятеро більше? 
Денеш Бурмило важко зітхнув і каже: 
– Ох, вельможна пані, я ж не знав, що тобі потрібна розписка... та й... признаюся... в мене почерк дуже поганий... 
– Мене це не обходить, – сердито буркнула Скнара-Ненажера. – Одержиш дві горіхових шкаралупки меду лише тоді, коли принесеш розписку, що післязавтра віддаси два кавуни меду. На тому папері мусить бути написано й таке: якщо ти не віддаси мед до вечора, я тебе двічі вжалю в ніс, і ти танцюватимеш дибки під мою музику! Не даси такої розписки – не буде й меду! 
Денеш Бурмило похилив голову і, зажурений, пішов до свого друга, до лиса Фері Хитромудрого, в якого був чудовий почерк. До того ж, лис той був дуже розумний. Денеш Бурмило попросив його написати розписку. 
Фері Хитромудрий похитав головою й відповів: 
– Ой і підла ж лихварка ця Скнара-Ненажера! Подумати тільки: два кавуни меду за дві горіхових шкаралупки меду! 
Але мед був украй потрібен хворим ведмежатам, тому Фері Хитромудрий написав чудовим почерком розписку на великому кленовому листку, і ведмідь відніс її до Скнари-Ненажери. 
Пожадлива бджола уважно прочитала розписку і, наче велику ласку, дала дві горіхові шкаралупки меду. 
– Не забудь – післязавтра ти маєш віддати мед! – гукнула вона вслід Денешеві Бурмилу. 
На превелике лихо, сестра Денеша Бурмила не прийшла вчасно. Тож бідолашний ведмідь мусив підставити Скнарі-Ненажері ніс, щоб та двічі його вжалила. А по тім іще й танцював під її музику! Ото натерпівся він ганьби!
Після цього випадку Скнару-Ненажеру всі зненавиділи ще дужче. 
Але ще підліше обійшлася Скнара-Ненажера з маленькою дівчинкою Катікою. 
Катіка була бідна дівчинка. Якось вона заблудилася в лісі, і5 поки шукала стежки, вже й смеркло. Страшно було Катіці блукати лісом! І стомилась вона дуже, і зголодніла добряче. 
Раптом вона побачила дуплисте дерево Скнари-Ненажери й відчула дух меду. Катіка підійшла до дерева. Аж тут із дупла вилетіла СкнараНенажера й так сердито забриніла, що дівчинка аж відсахнулась. 
– Я дуже голодна, з самого ранку блукаю лісом,– благально сказала вона.– Дай мені трішечки меду. 
Скнара-Ненажера розлючено гукнула у відповідь: 
– Іди звідси геть, жебрачко! Не дам тобі меду! Це мій мед! Ба, чого хоче! Щоб я роздавала свій мед жебракам!.. 
Катіка заплакала. 
Її плач почула синичка й розповіла про це зозулі, а та розповіла сарночкам і слимакам. Довідалися про це і світлячки, і всі мешканці лісу. Всі вони позбігалися на галявину, підійшли до Катіки, оточили її й повели на таке місце, де було багато їжі. 
Вони показали їй, де росте смачна ожина. 
Білочки пригостили дівчинку горішками. Попоїла Катіка і, набравшися сил, швидко знайшла стежку, що вела додому. 
Лісові мешканці ще дужче зненавиділи Скнару-Ненажеру. 
Зібралися якось вони і, послухавшись поради старого лікаря Пугача, вирішили, що ніхто ніколи не обізветься до пожадливої Скнари-Ненажери. Ніхто не вітатиме її вранці словами: «Глянь, як гарно світить сонце, як весело жити!» Вони вирішили навіть не відповідати, якщо лиха бджола першою звернеться до кого-небудь. 
Коли Скнара-Ненажера дізналася про це, то почала вихвалятися: 
– А мені байдуже, що кажуть усі злидарі! Вони мені заздрять, бо у них немає нічого, а я багата! Хай хоч луснуть – все одно нічого їм не дам! 
Якось – було це в четвер чи в суботу – знялася сильна буря. Свистів вітер, гуркотів грім, лив дощ, чорну темряву прорізали блискавки. 
Слимаки заховались у свої хатки, білочки затаїлись під густими гілочками лисички шаснули в нірки, пташки накрили крилами гнізда, щоб захистити своїх діточок, і голосно щебетали, попереджаючи всіх лісових мешканців про небезпеку. 
Гриби розгорнули свої капелюхи, щоб метелики й жучки заховались під ними. Всі захищали одне одного від небезпеки. 
Лише про Скнару-Ненажеру ніхто не дбав; вона теж ні про кого не турбувалась. Сиділа собі в дуплі великого трухлявого дерева і пильнувала свої скарби. 
У лісі було так темно, що навіть мурашки не потрапили б у свої мурашники, якби світлячки та блискавки час від часу не освітлювали шлях. 
Одна особливо сильна, сліпуча блискавка вдарила у дерево, в дуплі якого сиділа Скнара-Ненажера. Блискавка вдарила саме в це дерево, бо воно було найвище від усіх і стояло далеко від інших. Дерево затріщало, засичало й зайнялося. 
Зозуля перша побачила великий вогонь. їй стало шкода Скнари-Ненажери, і вона, хоч сердилась на лиху бджолу, голосно гукнула: 
– Швидше вилітай із дупла! Рятуйся, бо згориш! 
Але пожадлива бджола не хотіла залишати своїх скарбів. Вже над її головою загорілися гілки, в дупло пішов густий, їдкий дим, і Скнара-Ненажера вже почала задихатись. 
Всі лісові мешканці: пташки білочки, метелики, слимачки, вся родина дятла, навіть ящірки,– загукали, щоб бджола рятувалася. 
Денеш Бурмило почув гамір, поспішив до дерева і, не звертаючи уваги на палаючі гілки, що падали на нього, поліз до дупла, щоб урятувати Скнару-Ненажеру. Та тільки-но в н устромив туди лапу, бджола заверещала: 
– Ти що, хочеш забрати мій мед?! 
І вжалила ведмедя. 
Ображений ведмідь зліз на землю і став спостерігати, що ж буде далі. 
Скнара-Ненажера вирішила залишити свої скарби аж тоді, коли дупло було вже повне диму і вона вже ледве дихала. З жалем глянула бджола на свій мед і кинулась до отвору. Та було вже пізно. Полум’я обійняло отвір. 
Крила Скнари-Ненажери загорілися. 
Ще мить – і пожадлива бджола загинула. 
Незабаром буря вщухла. Виглянуло ласкаве сонечко. Всі дерева, квіти, звірі висушили своє убрання, знову защебетали пташки запурхали метелики. 
Мешканці Вельмигарного лісу поділили між собою мед, що залишився в дуплі. Вистачило всім – і Денешеві Бурмилу, і Фері Хитромудрому. 
Тепер у Вельмигарному лісі не було зажерливих скнар. Мешканці його жили між собою дружно і завжди, коли було треба, допомагали одне одному.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: