ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Дідова дочка й бабина дочка
Дідова дочка й бабина дочка

Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й здумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матірю!
— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду.
От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: не буду женитися ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — усе гризе голову, та й діти між собою часто сваряться, надто бабина дочка; звичайно, як зведенята — у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться; і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу — ото й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре, — каже, — сестрице, на!
От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому й матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гулялась і мички попалила.
— А я пряла й додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
От, що вже не робила, як з неї не знущалась, що дідові не наговорювала, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. Дуже було бабі досадно з дочкою дивитися на неї, що дід її жалує; і почали вдвох радиться, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки все гуля та спить товстим сном, а ти ще й жалуєш, ти б лучче, ніж мав би жалувати її, то б найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї!
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото як докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди та й годі!» Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:
— Заверніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
— Добре,— каже дід.
Попрощався і завернувсь, а дівчина пішла собі.
Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена буряном, що й не видко, та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене — я тобі у великій пригоді стану!
От дідова дочка закотила рукави, обполола, обханючила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі.
Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене — я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, вона пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене — я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина заходилась, обчистила, обханючила, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» Вона пішла далі.
Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:
— Дівонько-голубонько, обчисть, мене, обмаж мене — я тобі у великій пригоді стану!
От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина пішла далі. Ото йде та йде, зустрічає її жінка та й каже:
— Помагайбі тобі, дівчино! Дівчина відказала їй:
— Доброго здоровя!
— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка. А дівчина й каже:
— Іду, тіточко, щоб де найняться.
— Наймись у мене,— сказала жінка.
— Добре,— відказала дівчина,— наймусь.
— У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
— А чому ж не зумію? — каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай — тільки, гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке; та не бійся, що б ні бачила, що ні чула — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір; то ти нагодуй їх, то вони порозлазяться, куди якому треба.
Дівчина сказала:
— Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
От поєднались. Зараз увечері затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито і борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула — як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні тобі рік, як ти в мене; коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі, нехай тобі бог помагає на все добре!
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
— Хочу додому; спасибі вам, паніматко! Хазяйка каже їй:
— Піди ж, вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякого добра і дала їй, і випровадила у ліс ту дівчину, тоді попрощалася, сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі, хвалячи бога.
Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона хутрувала, коли гляне — аж повнісінька піч пирогів. От піч і каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі оці пироги за те, що ти мене прибрала — спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що підїхала, а пироги так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Ото їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Ото тільки що прибігла до возика, та й каже:
— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла й подякувала, і поїхала далі, радіючи. От їде — і так їй схотілося пити, що господи! От подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там напюсь». Ото заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка: — Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми!
Стала та дівчина пити — аж не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлика не забула. Поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила.
Дівчина сказала: «Спасибі!» та підїхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
Ото приїхала та дівчина додому та й гукає:
— Ідіть, тату, забирайте худобу!
От вийшов дід із хати, дивиться — аж дочка його; він зрадів, побіг до неї та й каже:
— Де ж ти, дочко, була?
— Служила, тату,— каже дочка.— Зносьте добро! А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то то гарне, а то ще краще!
Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив! Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,— сказано, зависть бабу взяла,— то він сказав:
— Нехай убирається, поведу.
Ото попрощались і пішли дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:
— Іди ти, дочко, а я завернусь додому.
— Добре,— відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому. Ото іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть яблунька та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала:
— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
От іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
— Оце лиха година розносила вас з своїм чистінням! Мені треба йти скоренько,— сказала та дівчина та й пішла далі.
Ото іде повз ту піч, а піч і каже:
— Дівонько-голубонько, обмаж мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазатися! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:
— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
— Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла... О, щоб ти не діждала! — І пішла бабина дочка далі, лаючи.
Ото зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
— Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:
— Доброго здоровя, тіточко!
— Куди ти йдеш? — спиталася жінка. А бабина дочка й каже:
— Та йду, тіточко, щоб де найняться. А жінка каже:
— Наймись у мене, дівчино!
— Добре, тітко, — каже дівчина. — А яке ж у вас діло?
— Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити,— сказала жінка.
— А чому не зумію,— відказала дівчина.— Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
— Ось, що, дівчино,— каже жінка,— яка твоя робота: оце тобі казани, рано й вечір нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,— тільки не бійся, — то до тебе позлазяться всякі звірі, гадини і жаби та наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
— Зумію,— відказала дівчина.
Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загримів,— бо казани великі були,— тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, та й висипала у корито, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита — та ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались, та й не встають, та пішла до хазяйки та й каже:
— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та полягали, та й не встають?
— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку, та стрімголов на двір...
Побачила, що неживі, ухватилася за голову та в крик:
— Ох, боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла! От лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила у ліс.
От поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Ото їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється; вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок, яблунька й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати — не будеш з мене яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Коли дивиться — аж біжить собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — не будеш від мене намиста брати!
Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала додому.
Ото приїхала у двір до батька та й гукає:
— Ідіть, тату, заберіть худобу!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала, дуже обоє зраділи, ухватили її в хату, унесли й скриню. Ото як відчинять, подивляться — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
— Дочко, що це таке? — бо й полякались обоє. Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба сказала жалуючи:
— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвалити бога, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, а я там була, мед-вино пила, по бороді текло, а в роті не було,— коромислом сіно возять, оберемком воду носять,— а хазяїн на всю губу! Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: