ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Швець і чорт
Швець і чорт

В далекій-далекій країні, десь на краю світу жив собі убогий швець із жінкою. А недарма кажуть, що багаті тішаться грішми, а убогі дітьми, то й у цих двох було діточок, як у решеті дірочок. Спершу шевцевій родині ще сяк-так велося. Швець робив на совість, і люди шили в нього чоботи. Та настали тяжкі часи, увесь край обсіли злидні, і з роботою настала скрута.
То невдовзі стало вже так, що швець не мав до чого й рук прикласти. А як не робота, нічого покласти в рота, то й оселився в їхній хаті голод, діти знай плакали їсти, та так плакали, що в шевця серце краялося з жалю. От коли вже в хаті не було хліба й стільки, скільки муха на крилечку піднесе, нещасний швець геть знемігся від того дитячого плачу. Хоч уже й вуха собі затикав і голову ховав у сіно на горищі. Не знав він уже, де йому й подітись. Отож раз пізно увечері швець, нетямлячись від горя, й крикнув на дітей: 
– Що мені, бідному, з вами робити? Бодай би вас уже чорти взяли! Або вас, або мене. Може, тоді мав би я спокій, нехай хоч і в пеклі, аби вас не чути. Ой лишенько! Сказав сердешний чоботар, чого не слід би говорити. Бо зараз же щось забурмотіло в сінях і ніби загупали кінські копита. Чоботар відчинив двері, у хаті запахло сіркою, а в темних сінях він уже побачив... Кого? Звісно, що нікого іншого, як чорта. Очиська витріщені, голова скуйовджена, куценькі ріжки, увесь волохатий, чорний, ззаду довгий волохатий хвіст. 
– Ти мене гукав, от я й прийшов, – забурчав чорт. 
– Гукав не гукав, яке тобі діло? – налякався чоботар. – Чоловік часом і сам не знає, що в нього з язика злетить. Ти таки сам подумай, я не знаю вже, як оцю сарану й нагодувать. В хаті, хоч запали, немає ні крихти хліба, ані  крейцара, щоб купити тій дрібноті що-небудь на зуб, бо помре з голоду. А як добути грошей, коли не хочеш ні красти, ні оббивати чужі пороги? Ну, скажи!
– Не викручуйся, чоботарю. Збирайся лиш у дорогу! 
– Е-е, стривай, небоже, не так швидко! Де це видано, щоб чорт отак задурно забрав людську душу? 
– Ну, хай по-твоєму, не хочу бути тобі винним. Кажи, чого хочеш за свою душу? 
– Чого хочу? Аби ж я знав, – міркує чоботар, коли враз і надумався. – Вже знаю, – каже. – Принеси мені стільки дукатів, скільки влізе в чобіт, отоді и душа твоя. Тоді вже хоч і бери мене, як дітям моїм буде з чого жити. 
– Добре, – чорт йому, – візьми свій чобіт та постав на димарі, а я полечу по гроші. 
Та по цих словах і щез, мов не було його. Тільки пекельний дим із хмари валував. А швець і став міркувати: 
«Чортисько, мабуть, думає собі, що дешево сторгував душу, і тепер я отак легесенько дістануся йому в пазурі. Еге, промахнувся, небораче, не на тих наскочив. Що б то був за чоботар, аби попустив чортяці верховодити!..» 
Тут нашому чоботареві аж танцювати схотілося. 
Зайшов він до комори, витягнув із скрині старий драний чобіт, та так його вишарував, що й себе в ньому побачив, як у дзеркалі. Тоді мерщій з ним на хату. Бо чорт ось-ось знову буде тут. Хоч воно до пекла й назад чи не вдесятеро далі, аніж на край світу, та що це для чорта? Отак, може, як для чоловіка перейти з одного краю села в другий. Та якби він оце не застав у димарі чобота? Ще передумав би, зоставив би чоботаря чоботарем, нехай терпить нужду і слухає дитячий плач, поки й пропаде з розпачу. 
І добре швець розмислив. Бо ледве поставив чобота в димар, як знявся страшний вітрюган, і чорт був уже тут з повним мішком за плечима. 
– А що, чи не дуже я барився? – зареготав дідько. – Як бачиш, дукатів приніс чималенько. Це про той випадок, якби тобі трапився надто великий чобіт. Та, гадаю, в цей більш як жмень п’ять не ввійде. 
– Ану лишень спробуй, приятелю. То він тільки на око не дуже великий, а насправді всього твого мішка на нього не вистачить. 
– Та не балакай, ось дивись! 
Чорт розв’язав мішок і надсипав з нього стільки, скільки на йогб думку, могло ввійти в чобіт. А що було темно, як у вусі, то вхопив він за халяву – пересвідчитися, чи вже повний чобіт. Та де там! Здалось йому, чобіт геть порожній. Дідько сипав та й сипав, а гроші летіли в чобіт, як у бездонну криницю. Мішок уже був майже порожній. Тоді чорт схопив його за ріжки й останні дукати дзенькнули й упали в чобіт, мов камінь у воду. 
– Це не по-доброму, – промовив злісно чорт. Бо мішок з дукатами був у кілька разів більший од чобота. 
– Чи я тобі не казав, що цей чобіт тільки здається маленьким, – захихотів чоботар. 
– Ну, добре. Я й з двох мішків не забіднію. Буде твій чобіт повний, а ти будеш мій. 
– А що ж, буду, буду. Тільки спершу виконай умову. 
– Це для мене найлегше. Ось побач, я зараз і назад. 
І чорт знову щез, а за хвилину прилетів з другим мішком, повним дукатів. І все повторилося. Чорт сипав, хапав за халяву, не намацував у чоботі грошей і трусив мішок, поки в ньому не лишалося ані дуката. 
– Ну його к бісу! Тут щось не так! 
– Як-то не так! Промахнувся, братику? – всміхнувся чоботар. 
– Ну, добре ж. Я не пошкодую й третього мішка, а таки ти од мене не одкрутишся. 
– Ну, коли так... 
Та чоботар не доказав. Чорт подався до пекла по третій мішок дукатів. Він квапився, поки не заспівав півень, бо тоді було б йому не до шевця, самому був би край. 
За хвилинку він уже вернувся й знов сипав і сипав, але чобіт усе був порожній. От став він носити мішок за мішком, та знай сипав гроші в чобіт, і все марно. Розпалився дідько та й забув про час, думав, щоб тільки не прогавити чоботаревої душі. Та й незчувся, як настала та хвилина, коли півень провіщає добрим людям день. Ледве той закукурікав, як чорт завив од злості і розлився на коломазь. 
Чоботар на радощах аж потер руки. Зібрав він дукати, що якось там зачепилися в  халяві чобота, й побіг до пекаря. Накупив свіжого хліба, далі постукав до крамаря, щоб продав йому житньої кави, і коли діти прокинулись, то на столі стояло вже готове снідання. Потім усі вибралися до міста, купили кожному новеньку вдяганку і з кошиками, повними харчів, що стало б їх на цілий місяць, вернулись додому. Але не треба було такого великого запасу. Часи змінилися, злидні втекли не тільки з чоботаревого дому, але й з усього села й з усього краю. До шевцевої хати завітали нові гості – радість і веселощі. Замовників тепер було доволі, а де є праця, там є й плата. То й не треба було шевцевій родині бісівських дукатів. Хоч була їх сила, хто б його й лічив!
А як їх стільки в один чобіт влізло? Отож-то! В чоботі не було ані однісінького. А де ж ділися? Ну, де – в димар, а звідти попадали в хату. А чом не зосталися в чоботі? Ну, як вам оце сказати? Бо той чобіт, як ви вже й самі здогадались, був голодний. Завжди просив їсти, як у нашому селі кажуть про драний чобіт. Ото він саме такий і був. Швець, перш ніж поставити його в димар, зірвав підметку, і чорт міг сипати в нього дукати, скільки здужав, хоч би й до судного дня, а чобіт усе був би порожній. 
* Крейцар – дрібна розмінна монета, 0,01 гульдена, в колишній Австро-Угорщині.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: