ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ
ГОЛОВНА
АВТОРСЬКІ ВІРШІ
ЛIЧИЛКИ
АНЕКДОТИ
ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ
КАЗКИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ
ЛЕГЕНДИ УКРАЇНИ
КАЗКИ АВТОРІВ СВІТУ
ЗАГАДКИ
ЦЕ ЦIКАВО
ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
БАЙКИ
НАРОДНІ ПРИКМЕТИ
КОЛОМИЙКИ
РОЗВИВАЮЧІ КАРТИНКИ
РОЗМАЛЬОВКИ
ФЛЕШ-РОЗМАЛЬОВКИ
СТIНГАЗЕТИ
ПРОПИСИ
Швець і чорт
Швець і чорт

В далекій-далекій країні, десь на краю світу жив собі убогий швець із жінкою. А недарма кажуть, що багаті тішаться грішми, а убогі дітьми, то й у цих двох було діточок, як у решеті дірочок. Спершу шевцевій родині ще сяк-так велося. Швець робив на совість, і люди шили в нього чоботи. Та настали тяжкі часи, увесь край обсіли злидні, і з роботою настала скрута.
То невдовзі стало вже так, що швець не мав до чого й рук прикласти. А як не робота, нічого покласти в рота, то й оселився в їхній хаті голод, діти знай плакали їсти, та так плакали, що в шевця серце краялося з жалю. От коли вже в хаті не було хліба й стільки, скільки муха на крилечку піднесе, нещасний швець геть знемігся від того дитячого плачу. Хоч уже й вуха собі затикав і голову ховав у сіно на горищі. Не знав він уже, де йому й подітись. Отож раз пізно увечері швець, нетямлячись від горя, й крикнув на дітей: 
– Що мені, бідному, з вами робити? Бодай би вас уже чорти взяли! Або вас, або мене. Може, тоді мав би я спокій, нехай хоч і в пеклі, аби вас не чути. Ой лишенько! Сказав сердешний чоботар, чого не слід би говорити. Бо зараз же щось забурмотіло в сінях і ніби загупали кінські копита. Чоботар відчинив двері, у хаті запахло сіркою, а в темних сінях він уже побачив... Кого? Звісно, що нікого іншого, як чорта. Очиська витріщені, голова скуйовджена, куценькі ріжки, увесь волохатий, чорний, ззаду довгий волохатий хвіст. 
– Ти мене гукав, от я й прийшов, – забурчав чорт. 
– Гукав не гукав, яке тобі діло? – налякався чоботар. – Чоловік часом і сам не знає, що в нього з язика злетить. Ти таки сам подумай, я не знаю вже, як оцю сарану й нагодувать. В хаті, хоч запали, немає ні крихти хліба, ані  крейцара, щоб купити тій дрібноті що-небудь на зуб, бо помре з голоду. А як добути грошей, коли не хочеш ні красти, ні оббивати чужі пороги? Ну, скажи!
– Не викручуйся, чоботарю. Збирайся лиш у дорогу! 
– Е-е, стривай, небоже, не так швидко! Де це видано, щоб чорт отак задурно забрав людську душу? 
– Ну, хай по-твоєму, не хочу бути тобі винним. Кажи, чого хочеш за свою душу? 
– Чого хочу? Аби ж я знав, – міркує чоботар, коли враз і надумався. – Вже знаю, – каже. – Принеси мені стільки дукатів, скільки влізе в чобіт, отоді и душа твоя. Тоді вже хоч і бери мене, як дітям моїм буде з чого жити. 
– Добре, – чорт йому, – візьми свій чобіт та постав на димарі, а я полечу по гроші. 
Та по цих словах і щез, мов не було його. Тільки пекельний дим із хмари валував. А швець і став міркувати: 
«Чортисько, мабуть, думає собі, що дешево сторгував душу, і тепер я отак легесенько дістануся йому в пазурі. Еге, промахнувся, небораче, не на тих наскочив. Що б то був за чоботар, аби попустив чортяці верховодити!..» 
Тут нашому чоботареві аж танцювати схотілося. 
Зайшов він до комори, витягнув із скрині старий драний чобіт, та так його вишарував, що й себе в ньому побачив, як у дзеркалі. Тоді мерщій з ним на хату. Бо чорт ось-ось знову буде тут. Хоч воно до пекла й назад чи не вдесятеро далі, аніж на край світу, та що це для чорта? Отак, може, як для чоловіка перейти з одного краю села в другий. Та якби він оце не застав у димарі чобота? Ще передумав би, зоставив би чоботаря чоботарем, нехай терпить нужду і слухає дитячий плач, поки й пропаде з розпачу. 
І добре швець розмислив. Бо ледве поставив чобота в димар, як знявся страшний вітрюган, і чорт був уже тут з повним мішком за плечима. 
– А що, чи не дуже я барився? – зареготав дідько. – Як бачиш, дукатів приніс чималенько. Це про той випадок, якби тобі трапився надто великий чобіт. Та, гадаю, в цей більш як жмень п’ять не ввійде. 
– Ану лишень спробуй, приятелю. То він тільки на око не дуже великий, а насправді всього твого мішка на нього не вистачить. 
– Та не балакай, ось дивись! 
Чорт розв’язав мішок і надсипав з нього стільки, скільки на йогб думку, могло ввійти в чобіт. А що було темно, як у вусі, то вхопив він за халяву – пересвідчитися, чи вже повний чобіт. Та де там! Здалось йому, чобіт геть порожній. Дідько сипав та й сипав, а гроші летіли в чобіт, як у бездонну криницю. Мішок уже був майже порожній. Тоді чорт схопив його за ріжки й останні дукати дзенькнули й упали в чобіт, мов камінь у воду. 
– Це не по-доброму, – промовив злісно чорт. Бо мішок з дукатами був у кілька разів більший од чобота. 
– Чи я тобі не казав, що цей чобіт тільки здається маленьким, – захихотів чоботар. 
– Ну, добре. Я й з двох мішків не забіднію. Буде твій чобіт повний, а ти будеш мій. 
– А що ж, буду, буду. Тільки спершу виконай умову. 
– Це для мене найлегше. Ось побач, я зараз і назад. 
І чорт знову щез, а за хвилину прилетів з другим мішком, повним дукатів. І все повторилося. Чорт сипав, хапав за халяву, не намацував у чоботі грошей і трусив мішок, поки в ньому не лишалося ані дуката. 
– Ну його к бісу! Тут щось не так! 
– Як-то не так! Промахнувся, братику? – всміхнувся чоботар. 
– Ну, добре ж. Я не пошкодую й третього мішка, а таки ти од мене не одкрутишся. 
– Ну, коли так... 
Та чоботар не доказав. Чорт подався до пекла по третій мішок дукатів. Він квапився, поки не заспівав півень, бо тоді було б йому не до шевця, самому був би край. 
За хвилинку він уже вернувся й знов сипав і сипав, але чобіт усе був порожній. От став він носити мішок за мішком, та знай сипав гроші в чобіт, і все марно. Розпалився дідько та й забув про час, думав, щоб тільки не прогавити чоботаревої душі. Та й незчувся, як настала та хвилина, коли півень провіщає добрим людям день. Ледве той закукурікав, як чорт завив од злості і розлився на коломазь. 
Чоботар на радощах аж потер руки. Зібрав він дукати, що якось там зачепилися в  халяві чобота, й побіг до пекаря. Накупив свіжого хліба, далі постукав до крамаря, щоб продав йому житньої кави, і коли діти прокинулись, то на столі стояло вже готове снідання. Потім усі вибралися до міста, купили кожному новеньку вдяганку і з кошиками, повними харчів, що стало б їх на цілий місяць, вернулись додому. Але не треба було такого великого запасу. Часи змінилися, злидні втекли не тільки з чоботаревого дому, але й з усього села й з усього краю. До шевцевої хати завітали нові гості – радість і веселощі. Замовників тепер було доволі, а де є праця, там є й плата. То й не треба було шевцевій родині бісівських дукатів. Хоч була їх сила, хто б його й лічив!
А як їх стільки в один чобіт влізло? Отож-то! В чоботі не було ані однісінького. А де ж ділися? Ну, де – в димар, а звідти попадали в хату. А чом не зосталися в чоботі? Ну, як вам оце сказати? Бо той чобіт, як ви вже й самі здогадались, був голодний. Завжди просив їсти, як у нашому селі кажуть про драний чобіт. Ото він саме такий і був. Швець, перш ніж поставити його в димар, зірвав підметку, і чорт міг сипати в нього дукати, скільки здужав, хоч би й до судного дня, а чобіт усе був би порожній. 
* Крейцар – дрібна розмінна монета, 0,01 гульдена, в колишній Австро-Угорщині.



Додати комментар
Ваше им'я:
Ваш коментар:
код:   повторіть код: